— Те, що я тобі скажу, жодна людина не повинна знати. Ти мені допоможеш у дуже серйозній справі, моїй особистій справі?
— І Сергієві не казати?
— Жодного слівця, я тобі вірю. І взагалі нікому, навіть батькові і матері.
— Чого б це я їм щось казав? — презирливо скривився Володька. Йому полестило, що не до підлабузника Сергія звернулася Літа Миколаївна, а до нього.
— Хвилин за десять ти прийдеш додому і скажеш мені, можна і при всіх, як трапиться, що випадково зустрів знайомого з Полтави, і той переказав, щоб я негайно поверталася додому. Ну, скажімо, їхали зі станції і мусили по дорозі заїхати сюди і переказати, а побачили тебе і доручили тобі переказати, що от кличуть негайно... Чого?... Зараз вигадаю.
— Що хтось захворів, — бовкнув Володька.
— Ні, ні, тільки не це, а то ще наврочу. А! Що мене призначили давати показовий урок повітовим і сільським учителям. Позавтра. Адже зараз проходять курси вчителів. Хто там буде розбиратися! Я ж щоліта даю. А потім за всяку ціну ти роздобудеш коней до станції, щоб встигнути на нічний поїзд.
— А наш кінь нащо? А другого я попівського візьму. А Серьожці дуля!..
Він був дуже задоволений з такого важливого, тонкого та ще й таємничого доручення.
— І дай чесне слово — нікому ніколи ані півслова.
— Літо Миколаївно! Та ви ж для мене, та я ж для вас, хай мене бог поб’є, щоб я на випускному провалився, коли хоч слівце... Та я ж для вас не тільки цю дрібницю, а коли треба... — почав божитися і присягатися Володька.
— Йди швидше і одразу повертайся, щоб я встигла з матір’ю ігуменею попрощатися.
Після зустрічі з Володькою вона зібрала всі сили, щоб ніхто не помітив її хвилювання. Головне, щоб усі повірили в необхідність негайного від’їзду. Ольга з насолодою ще вилежувалась.
— Хто тебе кликав? Я вмить заснула, ще й зараз вставати не хочеться.
— Ну й не вставай, ще трошки полеж. То Устя, послушниця від ігумені приходила, щоб увечері прийшли.
— А ну їх! Я не піду, — сказала Ольга, — зовсім мені ця риба не сподобалась, сидить і не поворухнеться. А він, їй-бо, в неї не закоханий, мабуть, в її діаманти! Більше на тебе зиркав. Коли б ти не дурна, закрутила б йому легко голову.
— Навіщо? — спитала Літа, не підводячи голови. Вона потихеньку складала речі, наче щоб навести лад у кімнаті.
— А так, просто, на зло цій княжні пихатій, сидить і ані слова до нас, наче ми таких не бачили. У мене була подруга, у графа Лотоцького гувернанткою служила, так що вже пани... а коли я приїздила до неї в гості, так завжди і на прогулянках разом, і в ігри різні грали, жартували... Їй-богу, тут діаманти та маєток — оце головне, а не вона.
— Ну, чого ти так розфуркалась на неї? Може, вона з ним хотіла бути, а тут і тітка, і ми.
— Аякже! Він, бідолаха, з фронту поспішає, а вона в Харкові у губернатора сидить. Мені його шкода. Та, мабуть, він, як не дурний, не дасть собі на голову сісти. Коли б не так швидко вінчання, їй-богу, ти могла б його відбити. Я б тобі дороги не перебігала, а допомогла б. Він так на тебе дивився — помри, та й годі!
— Ольго, ти справді верзеш казна-що. Навіщо він мені здався?
Справді, навіщо він їй здався? Треба тікати. Володька допоможе. Он біжить здоровило довгоногий.
Усе вийшло як по писаному, Володька зі смаком розіграв свою роль. Тепер можна було відверто хвилюватися — хоч би коней з пасовиська хлопці швидше привели, хоч би на станцію не спізнитися. О котрій проходить швидкий? Хоч би квитки на нього дістати! Скільки хвилин стоїть?
— Літко, ми не встигнемо! — коверзувала Ольга. — Подумати — тільки три хвилина, хіба можна з речами сісти за три хвилини? Звичайно, чого б це поїзд стояв на цій паршивій станції більше як три хвилини?!
— Пусте! Чого ви хвилюєтесь? Та щоб ми не встигли за три хвилини посадити вас у вагон! — безапеляційно заявив Володька. — Я, Сергій, попівський Ничипір — та за одну хвилину внесемо!
— Ти, Олю, краще все склади, не забудь нічого, — наказувала Літа.
А сама хвилювалася не про речі. Тільки б Ігор не довідався. Хоч би він затримався на тій Скельці, тільки б він не довідався раніше, ніж вони поїдуть.
То їй здавалось, що вона робить саме так, як треба, а то картала себе, що це обман, не достойний Ігоря, адже вона обіцяла лишитися. Хвилинами вона намагалася виправдати себе думкою, що це все просто вигадка розбалуваного юнака, але знову Перед нею поставало його обличчя з червоним шрамом на скроні і руки, які він стиснув так міцно, ніби сам боявся і тримав себе. І лунали слова: «Адже не мимолітної зради я жадаю, я хочу, щоб ви завжди були зі мною, моєю дружиною, моєю не крадькома, не потай, а перед усім світом і в радості, і в горі».