І вона була певна, що ні Аді, і нікому він так не казав.
Диякониха бідкалася:
— В кої віки, в кої віки — і то відпочити не дадуть. Батько Гаврило, Володька, та як там з кіньми? Чи вони ще й досі на лузі? Зберу зараз на дорогу! Оце діточкам вергунів, пиріжки, горішки медові. Хай поласують, оце маслечко в горнятку, своє, не куповане, і яєчка. Хіба ж я так гадала вас виряджати, я ж хотіла, як у людей, все наготувати.
— Я ж і на селі гадала перед від’їздом чогось придбати, — сказала Літа Миколаївна.
— Та сьогодні усі на селі гуляють. Я піду зберу, що дома є.
Ольга нічого не розуміла, сердилась, буркотіла.
— Я яєчок не повезу — яєчню у вагоні влаштовувати, сама з ними порайся, я за масло відповідатиму, воно не розіллється.
Літа на все була згодна.
— Літко, — раптом іншим тоном звернулась до неї Ольга, — я щось не доберу. Ти що, нічого не знала, і на тобі — розшукують, кличуть. Хоча, по правді, мені вже тут нудно. Ну, виспалась, ну, їла з ранку до вечора. Один тільки цікавий мужчина, та й той жених, — засміялася вона, — і сам не знає, на яку ступити. Крутиться між невістою і тобою. А ці столичні — нудота, і молода, і теща. Ігуменя мені більше до вподоби, з нею цікавіше було б ближче познайомитися, так зайнята весь час — то архієрей, то монастир, то весілля.
— Ходімо попрощаємося з нею, — запропонувала Літа, бажаючи, щоб Ольга відмовилась.
— Йди сама!
— Ну, тоді впаковуй усе, щоб на станцію своєчасно приїхати. Ви, Меланіє Степанівно, і ви, отче Гавриле, нікому не кажіть, що я так сполохом їду, а то треба буде і до батюшки зайти попрощатися, і сюди набіжать.
— Правда, правда. Ти, мати, вже нікому анітелень, як Літа Миколаївна хоче. Може, ще приїдете? Ми ж вас так чекали!
— На покрові, безпремінно на покрові, — підхопила Меланія Степанівна, — а я вже і яблук, і грушок діточкам наготую, і діжечку з кавунами наквашу. Ой, хіба ж так у людей виряджають, як оце зараз?
— А що ж, може, й приїду. Мені у вас дуже добре було, — говорила Літа, а сама думала зовсім про інше. — Я тільки до матері Серафими зараз зайду попрощатись.
— Аякже, аякже, вона така рада вам була! А молоді з її матір’ю кудись нещодавно поїхали, я сам бачив, — повідомив диякон.
— Та вони мені без діла, — спокійно сказала Літа. — Я до матері Серафими, вона мене так привітно приймала.
— На рідкість привітно, на рідкість, — пробасив отець Гаврило, — вона у нас мудра, людей наскрізь бачить.
‘ «Нічого вона не побачила», — подумала Літа і поспішила до ігумені. Все виходило гаразд, значить, так і треба було.
Мати Серафима сиділа чомусь зажурена в своєму кріслі біля вікна, а може, просто була втомлена.
— Ви пробачте, що я порушила ваш відпочинок, — сказала Єлизавета Миколаївна, — але я не могла поїхати, не попрощавшись з вами.
— Як поїхати? — здивувалась мати Серафима. — Коли? Чому? Я ж певна була, що ви залишитесь на вінчання, що разом проведемо їх.
— Я їду зараз. Уже коней запрягають. Так треба.
Вона не могла примусити себе збрехати цій старій жінці про якісь там показові уроки, негайну потребу бути вдома, так, як плела диякону і дияконисі та Ользі, хоча Ольга відчувала, звичайно, що все неспроста. Та до Ольги байдуже, вона їй зуміє затулити рота, а вдома тільки бабусі скаже правду — своїй мамі. Зараз мовчала. Мати Серафима взяла рукою її за підборіддя, підняла голову і глянула в живі очі. Літа мала право дивитися прямо і чесно.
— Дякую, — сказала стара жінка і обняла її. І нічого не треба було пояснювати. — Ви добра і благородна людина. Спасибі, що прийшли попрощатися.
Вона поцілувала і перехрестила Літу.
Уже в дверях Літа раптом зупинилась.
— Скажіть, будь ласка, Ігореві Павловичу, щоб він не гнівався на мене, що я не лишилась. Прошу вас, скажіть! — І вона пішла. Їй було дуже сумно.
На ганку ніжно обняла Устинку, яка сторопіла від несподіваної ласки.
— Ви ще прийдете? — вона ж нічого не чула.
— Аякже... Звичайно. Все гаразд.
Усі вдома були задоволені, що вони вже повернулися так швидко та ще й навезли стільки смачних подарунків.
— Обережно виймайте з кошика, там яєчка, — казала Літа Миколаївна. — Олька не хотіла везти, а я вже над ними сама трусилася. Он печиво, пиріжки. Мамо, отець Гаврило тобі проскурку передав, вже свячена. Олько, поділи печиво і ласощі моїм і Петрусику. А де масло? Ти ж везла, відкладай собі.
Ольга кинулася розбирати свої пакунки.
— Ой, убий мене! Я його забула в вагоні. Я горщичок той в куточку окремо поставила і забула! Убийте мене!