— З усякого становища буває вихід, — досить спокійно сказала бабуся.
А дівчатка тільки зойкали, і Галинка ще дужче витріщила свої очі.
— Мамо, але ж я вірно зробила, що поїхала? — спитала Літа.
— Звичайно, вірно. Тебе не буде, і він прийде до розуму.
— Ні, не прийде, — похитала головою Літа. — Він мене дуже полюбив. Він хотів, щоб я його дружиною стала.
— Що, він не знав, що у тебе сім’я, діти? Це ж святе і непорушне!
— Знав. Він казав, що ні з ким тепер не може бути, крім мене, і на княжну дивитися не може.
Мама вже розповідала, наче стороння до цієї історії.
— А яка княжна? Наречена? — спитала Галинка.
Бабуся й не слухала уважно, як дівчатка. Літа повернулася, сама одразу зрозуміла, що треба швидше поїхати, а там — хай самі розбираються.
— Ти добре зробила, що враз припинила, не роблячи лиха іншим. Він тебе тільки більше поважатиме за це.
Бабуся вийшла з кімнати в якихось господарських справах, а мама сиділа на ліжку з білим платтям в руках і розповідала дівчаткам, наче дивилась на себе, і на Ігоря, і на всіх, хто там був, десь збоку.
Вже мали початися заняття в гімназіях, реальному, комерційному. Знову почали приїздити учні-квартиранти, приїхав і Володька, а Сергій вступив в юнкерське училище, де строк навчання дуже скоротили і приймали досить легко. Галинка, як завжди, раділа кожному — з нею всі приятелювали, а Жечка ревнувала її до хлопців і до дівчат.
— Спитаймо у Володьки? — шепнула Галинка Жечці.
Та мама сама спитала. Вона сиділа з дівчатками в їдальні.
— Ну, як там вінчання відбулося?
— Ой, Літо Миколаївно! Ви нічого не знаєте? Вінчання не було. Його відклали на хтозна-коли, може, тепер на Миколи, та й ніколи! А Ігоря Павловича відвезли до лазарету аж у Київ.
Літа Миколаївна зблідла.
— Чому до лазарету?
— А він другого дня якраз після того, як ви поїхали, сам поїхав верхи на станцію, сказав ігумені, що треба телеграму в полк дати. Кінь уже коло станції злякався поїзда і поніс його, він упав, рана відкрилася, він же поранений був. Ой, як мати Серафима перелякалася, звідки тільки лікарів не привозили, а оце до Києва його відвезли.
— А наречена з матір’ю? Вони, звичайно, весь час там?
— Ні, зовсім недовго були і поїхали. За ним мати Серафима сама ходила, Устинка допомагала, лікарі, фершал весь час з лазарету навідувався. Там, у монастирі, теж лазарет влаштували, тільки Ігор Павлович в покоях у тітки лежав. Мама наша, звичайно, теж частенько щось готували — прийдуть завжди звідти і плачуть. Я якось теж до них зайшов, пошту поштар просив передати, там газети, журнали, листи з армії — завжди, казали, пишуть йому. Такий він блідий, сумний лежав. Звичайно, замість весілля у ліжку нудьгувати! Навіть мені зрадів, в шахи зі мною зіграв, питав, де я вчуся, я розповів усе, і що у вас живу. Нагадав, що ви влітку приїздили і в них були. Він усе так уважно слухав. Як я сказав, що вже незабаром заняття починаються, треба їхати, він тоді каже: «Ну, вітай свою вчительку, не забудь. Я тут з нею познайомився, пам’ятаю». А за кілька днів його відвезли, і мати Серафима з ним поїхала. Переказували, що вже краще, вже ходить помаленьку.
— Шкода хлопця, так не пощастило, — мовила Літа Миколаївна і, не криючись, витерла мізинцем сльозинку.
Дівчатка трохи не плакали.
Поряд у вітальні Толя, дуже музикальний хлопець, насвистував і підбирав на розстроєному піаніно марш «Прощання слов’янки».
— Тьотю Літо, я вам не заважаю?
— Ні, Толечко, грай, грай, я люблю цей марш. — Раптом вона рвучко встала і пішла до себе, ні на кого не дивлячись.
ОСТАННЯ ЯЛИНКА
«То мати божа жінкам клопоту невпрогорт посилає, щоб думки не ятрили», — казала одна жінка.
Перед тією ялинкою хлопці-трудолюбці особливо готувалися. Ялинку влаштовували щороку, про це дуже дбала Літа Миколаївна. А втім, вже третій рік війни — «пан» поморщився, коли Літа Миколаївна почала свої ялинкові клопоти. Хлопці це відчували і тривожилися навіть, що нічого не вийде: він до чогось причепиться і не дозволить, а спитати вчительки боялися, щоб не наврочити. Та от на заняття Літа Миколаївна прийшла якось дуже весела.
— Хлопці, давайте сьогодні швиденько повчимося, а то ж треба до новорічного діла братися. Митько, як Борис з гімназії повернеться, гукай його сюди, він нам буде потрібний.