Оце вже було справжнє свято, і гопачка хлопці навприсядки танцювали, і всі співали, і жартували.
Другого дня, коли на годину відтягли побудку і сніданок, чогось вранці «пан» переказав через хлопців, які носили йому до сніданку ще гарячі булочки, щоб негайно послали до Літи Миколаївни і щоб та негайно з’явилась до нього. На Різницькій теж цього дня діти і Літа Миколаївна встали пізніше, і тепер снідали всі. В їдальні Літа Миколаївна весело розповідала Олексію Івановичу, бабусі і Олесику, як добре пройшла ялинка, коли тут прибігли Митько і Вася Тихий.
— Літо Миколаївно, «пан» кличуть! Переказав, щоб негайно прийшли до нього!
— О боже, і спочити не дасть! — мовила вона, але швидко накинула шубку, шапочку і побігла.
Вдома більше обурилися, ніж занепокоїлися. Хіба «пан» не знав, скільки часу без перепочинку вона працювала перед святом? А Митько занепокоївся, бо хлопці, які носили булки, сказали йому, що «пан» дуже сердитий. Він хотів бігти за Літою Миколаївною, але та кинула похапцем:
— Чекай мене тут, може, потрібний будеш, посидь у дідуся Івася, він там сумує сам, а ти, Васюк, біжи до Трудолюбія, ти ж черговий сьогодні, може, що не в порядку після вчорашнього?
Митько подався у флігельок до свого давнього старого друга, з яким те перше літо, коли потрапив у місто, спав у курені. Тепер, коли прибігав на Різницьку, старався хоч на хвилинку забігти до. старенького, який дуже сумував без своєї «старої», і завжди любив хоч чимось почастувати «своїх» хлопців — Левка, який був уже офіцером і жив не в Полтаві, і цього Митька. Зараз з ним жив Толя — теж «безбатченко», хоча і батько, і мати були в нього, та були розлучені, жили не в Полтаві, в різних містах. Толя вчився в реальному.
Улюблениця «Мануша» — Галинка, та найчастіше з онуків забігала до нього, хоч тепер і ненадовго, вже не заплітала бороди в кіску, але приносила читати історичні повісті, які сама дуже полюбляла, і потім розмовляли про них. Крім того, вона стала довіреною сердечних таємниць Толі і свято їх берегла.
Зараз Митько почав розповідати дідусеві про свято, але сам усе поглядав у вікно, чи не вертається Літа Миколаївна. Вже, мабуть, година минула, коли майнула її постать.
— Дідусю, я піду, вже Літа Миколаївна повернулася. Спасибі вам за чай, варення таке смачне.
— Манущине улюблене, кружовникове, ох, — зітхнув, — ще стара варила. Ти приходь, Митю, приходь. Левко, пройдисвіт, має незабаром бути, зайде, звичайно. Ох, повиростали вже, повиростали, розлітаються... Стара правду казала — «архіплут», у офіцери вибився.
— Та він тепер зі мною і не заговорить!
-— Заговорить, заговорить, — кректав дідусь, виряджаючи Митька до дверей. — Я все бачу, то всі гадають: старий нічого не розуміє, а я наскрізь бачу, кого до чого тягне. Офіцер... от архіплут, все смішки та жарти, а сам свою думку думає. Він такий, що не за водою плив, а проти води — я бачу. — Він зітхнув, але без докору Левкові, і Митько не міг зрозуміти, вирішив: старі завжди плетуть, з своїми думками розмовляють, зараз Митькові не до Левка — от що там у «пана» трапилось?
Він ніколи не бачив такою свою вчительку. Схвильована, червона пройшла в спальню з бабусею, за ними прошмигнула Галинка, Олексій Іванович вже пішов у свою редакцію.
Літа Миколаївна плакала... Митько, зупинившись у їдальні, чув це. Вона плакала голосно, як дитина, і він не міг, не міг піти звідси і, звичайно, не міг зайти у спальню, він як прикипів на місці. Та на нього ніхто не звертав уваги.
— Він кричав на мене! — крізь сльози казала вона бабусі. — Він кричав, що я гадюченят виховую, що вони дивляться йому в очі і кажуть, що він вовк. Ха-ха-ха, — раптом розсміялася вона голосно так щиро, нестримно, як тільки вона вміла сміятись. — І-діо-ти! Попечитель вирішив, що це на нього нарочито написали, а «пан» — що на нього. Пам’ятаєте, там у кінці: «Він вовк, він пан», — що це я навмисне таку байку дала вивчити, може, й замовила написати комусь із тутешніх писак. А я й гадки не мала. Я хотіла хлопців розважити рідною мовою, там так дотепно все! О, мерзотники! Просто йолопи царя небесного! Він каже: ви втлумачуєте дітям, що я вовк, і вони кажуть мені просто в очі. А те, що це хтозна-коли письменник Глібов написав, а ще раніше у Крилова і Лафонтена було, він і гадки не має.