Це було так вражаюче, що вони всі засміялися. Засміявся і Митько, зрозумів, що «пан» пошився у дурні, і хотів уже йти, але те, що він почув, примусило його зупинитися.
— Ні, ні, — казала переконано Літа Миколаївна. — Я кину Трудолюбіє, я вже вирішила, моєї ноги там більше не буде, хай шукають інших, щоб усе терпіли, а на мої руки де завгодно знайдуться муки, без місця не лишуся, але ж на віку — як на довгій ниві. Ще віділлються вовкам, не мої зараз дурні, а сирітські овечі сльози! А я з ним і розмовляти більше не хочу. Сказала, що піду — і піду!
Митько кинувся швидше в Трудолюбіє. Як можна жити в Трудолюбії без Літи Миколаївни? Як може воно існувати без неї? Як захистити її від «пана»? О, Літа Миколаївна плакала!.. Але ж потім розсміялася... Треба порадитися із Стьопою, Максимом, Тимошем, вони старші і розумніші за нього, вона вже «вивела» їх у люди — тепер лише від них самих залежить добре вчитися і обрати собі шлях. І більше нікому анітелень. Хай вони вигадають щось, аби захистити Літу Миколаївну від осоружного «пана»! Він, Митько, не дасть їм спокою... і собі, якщо хтось у житті зробить зле Літі Миколаївні...
У Трудолюбії чекали на нього ще новини, та такі ще новини, бодай їх не чути!
Вчора після ялинки пекарі і майстри догулювали у одного з них вдома, ну й з похмілля проспали і не вийшли вчасно на роботу, головне це мало значення для пекарні, з якої булки мали з’являтися вчасно у замовників вранці і ввечері, недарма сьогодні«пан» відчув, що і йому додому принесли, певне, вечірні. Одне до одного. Хомич був уже на військовій перепідготовці. Особливого в цьому нічого не було б, коли б не ялинка і не похмілля пекарів. «Пан» приїхав до Трудолюбія і дав наказ працювати хлопцям, і серед них Борисові, хоча Борис, як гімназист, був звільнений від праці в майстернях або в пекарні. Але наказ є наказ. «Або працювати, або геть з Трудолюбія!» — кричав «пан», сердитий, як пес на цепу, віддаючи наказ за наказом. Дехто з пекарів, сердиті, похмурі, під загрозою звільнення також спустилися в пекарню, і один з них за якийсь явний недогляд, бо Борис на пекарні ніколи не працював, дав хлопцеві такого штурхана, що у того потекла кров з носа, а під оком з’явився одразу синець.
Митько саме повернувся і дізнався, що Стьопи, Мишка і Тимоша нема — пішли зранку в своє духовне в якихось власних справах. Митько чухав потилицю, роздумуючи, що ж робити, як тут трапилася ця халепа з Борисом, і Митько вмить скотився знову на Різницьку, вдаючи, що він нічого не знає, і не чув про її відвідини до «пана», і що вона вирішила покинути Трудолюбіє, швидко розповів їй про Бориса.
— Треба рятувати Бориса, — тільки й кинула вона бабусі і Галинці, немов одразу забувши свої власні образи і рішення, що її ноги не буде в Трудолюбії, на ходу одягаючи і засовуючи в муфточку невеличку книжечку — байки Глібова, помчала нагору. Вона, не стукаючи, вбігла в кімнату коло контори, де завжди «спочивав» «пан», коли приїздив до Трудолюбія, і одразу почала кричати! Кричати на пана!
Вона кричала, повторюючи слова, які сказала вдома, що «її ноги не буде в Трудолюбії», але знущатися з хлопців вона не дасть. Вона кричала, що піде до архієрея, до самої губернаторші, до предводителя дворянства, кричала, що пропечатає в газетах не тільки в полтавських у чоловіка, взагалі багато чого кричала. Хлопці не розбирали всіх її слів, тільки чули її голос, бо кімнатка була за коридорчиком і двері зачинені, і Стьопа, який тільки-но повернувся, наказав, щоб хлопці йшли геть і не підслуховували, він був розумний, і одразу зметикував, що в таких справах свідків не повинно бути, а сам був певен, що гору, що б там не було, візьме Літа Миколаївна, а як — хто може знати? Хлопці його не могли не послухати, хоча Митькові дуже важко було підкоритися, та, власне, що він міг зробити? Стьопа нікому не дозволив підходити близько. Уже по Тру-долюбію рознеслася чутка про скандал і дехто сидів у Параскеви Федорівни, бідкаючися і роблячи різні припущення.
— Отак насмілилася на самого «пана»?
— А «пан» на таку людину голос звів, за все добро, що вона тут робить!
— Та того чорта, що написав, покарати треба!
— А чого саме Борьку треба було посилати? Воно ж кволе хлоп’я, розумне, та кволе, це ж на зло Літі Миколаївні, так і сказав, коли наказував: «І цього любимчика її обов’язково пошліть, нема чого паничів розводити».