Весілля в монастирі

— Не сердься на Бориса, він же не знав, який у нас насправді великдень, — заспокійливо мовила Літа, — і я ж знаю, не просто через «піст» ми так зраділи, адже у нас були всі можливості не «поститися»! — вона погладила його по голові, по чорному волоссю, що вже відросло, було підстрижене, звичайно, не фасонно, але робило його ще кращим.

— Я злякався, що ти подумаєш...

Літа поклала йому руку на губи.

— Не кажи зайвого — «я подумав», «ти подумала»... Хіба нам було коли думати? — всміхнулася вона своєю живою, ніжною усмішкою, яку він так любив! — Ми ж обоє щасливі і раді, що вдвох! Оце головне!

— Ти справді моє щастя, бо все розумієш. І я подумки завжди все розповідав тобі, все, що діялося перед очима, що маю робити, в чому сперечаюсь з товаришами і з начальством, і завжди думав, як би ти поставилась до цього. Але справді, нам же було ніколи, — засміявся він і потягнувся зовсім по-домашньому, наче жінка, яка лежала поряд, була давно його безмежно люба і вірна дружина. — Я хочу, щоб ти знала все-все про мене, всю правду, — мовив він.

— Я теж хочу, щоб ти любив мене такою, як я є, без прикрас, — роздумливо сказала вона. — Хіба ти не помітив, не відчув, що я з тобою навіть не кокетувала, коли ми познайомились.

— Хіба ти й тоді хотіла, щоб я любив тебе? — здивувався Гарик.

— Що ти! Я про це й не думала. І ти ж не думав? Це ж було напередодні твого весілля...

— Сказати тобі правду? Я наче задихнувся, побачивши тебе.

— Та ти ж не дивився навіть, ти дивився в інший бік і насвистував «Прощання слов’янки». Я все добре пам’ятаю!

— Я просто злякався за себе. Але ж хіба ти не пам’ятаєш, я весь час просив тебе не йти, ще побути, погуляти, прийти раніше. Ти зникала, і весь світ затьмарювався. Я відчував, що не можу дихати без тебе. Мені вже було байдуже до всіх і до всього. Я тільки стримував себе, щоб поводитись пристойно при Аді, її матері, тьоті Соні. Я знав, що без тебе не зможу жити. Оте падіння врятувало мене. Але яке щастя — ти хочеш, щоб я тебе любив! Що мені ще треба в житті? — І раптом мовив, так жалісливо, іншим тоном, зовсім по-дитячому: — Мені так не хочеться вставати!

— А втім, треба, — з жалем мовила і Літа.

Та зараз вони ще не думали, що їм лишилося тільки кілька годин бути разом. Вони були ще разом.

— Я не можу від тебе відірватися, — зітхнув він, — хоч би швидше кінчалась війна...

J’ai lu, je ne sals oú,
Que les plus doux instans pour deux amants heureux.
Ce sont les enteriens d’une nuit d’insomnie,
Pendant l’envirment qui succéde au plaisir,
Quand les sens apaisés sont morts pour le désir;
Quand la main á la main, et l’áme a l’ame unie,
On ne fait plus qu’un ėtre, et gu’on sent s’elever
Ce parfum de bonheur qui fait longtemps rėver;
Quand l’amie en prenant la place de l’amante,
Laisse son bien-aimė regarder dans son coeur,
Comme une fraiche source, oủ l’onde est confiante,
Laisse sa puretė trahir sa profondeur;
C’est alors qu’on connait le prix de ce qu’on aime,
Et que du choix qu’on a fait on s’estime soi-mėme,
Et que dans un doux songe on peut fermer les yeux!

Я прочитав давно, не знаю де...
Що для коханців найсолодша мить
Зринає в час розмов нічних, безсонних,
Коли любовний шал вже не п’янить,
Та м’яко заколисує здійсненне.
І ти вже більш, ніж є, ти понад себе,
В жаданому, омріяному щасті.
Ти поряд із коханою, як з другом,
Нехай вона загляне в твоє серце,
Пречиста хвиля з джерела довір’я
Глибінь його відкриє невідому.
У мить таку і ти спізнаєш серце
Коханої — як свій єдиний вибір,
Та і себе тоді осягнеш глибше,
І в сні солодкому ми зімкнемо повіки...
(Переклала з франц. О. Крижанівська).