— І я мушу йти?— перелякано спитала матушка.
— Чи вона тебе не бачила?— презирливо відмахнувся отець Гаврило. — 3 Літою Миколаївною підемо.
«А може, піти зараз самій до ігумені, може, й краще без отця Гаврила? Ну, про що при нім розмовляти? З пустого у порожнє переливати? А мені ж вона цікава. Отак візьму й зайду сама на кілька хвилин з «візитом чемності», а там видно буде!— усміхнулася сама собі Літа, проходячи монастирським подвір’ям. — А коли вона зайнята, я не ображусь, спитаю у послушниці».
Рання відправа у церкві, певно, вже скінчилася, це був буденний день. Вона тільки обійшла церкву, не заходячи всередину. Де-не-де на подвір’ї і в саду маячіли постаті черниць, старих і молодих. При зустрічі вони поштиво вклонялися, а вона привітно усміхалася і намагалася старшим вклонитися перша. Спитала, де покої матері ігумені, і їй показали будиночок, наче в рямцях, у квітучому палісаднику.
Гарненька молоденька послушниця з бистрими, як у лісного звірятка, очицями вже стрічалася їй по дорозі, можливо, навмисне пробігала з заклопотаним виглядом, наче в якійсь терміновій справі, а меткі очиці так ураз схоплювали обличчя, всю постать незнайомої молодої пані в такому гарному, легенькому, світлому платті з бузковими квітами, чепурному капелюшку з такої ж легкої матерії, — усе послушниця помітила, і їй хотілося пробігти ще і ще.
Вона аж сплеснула руками, коли побачила цю саму пані на ганку келії матері ігумені, у якої, власне, була просто на побігеньках, але, враз схаменувшись, прибрала пісного вигляду, як навчилася у рясофорних черниць.
— Добридень, — усміхнулася їй гостя. — Хоча ми з вами вже бачились у саду! Будь ласка, спитайте матір Серафиму, чи може вона мене прийняти? Я на кілька хвилин.
— Проходьте, проходьте, — залепетала монашка.
Як це так, щоб мати Серафима не прийняла таку чудову пані?
Але пані сказала:
— Ні, ні, ви спитайте спочатку. Може, мати ігуменя зайнята або спочиває.
Дівчина хотіла відверто сказати, що нічого та не робить, сидить з нерозкритою книгою в руках у кріслі, сама нудьгує, та збагнула, що треба робити, як каже пані, і побігла в кімнати. За хвилинку вона вийшла стримана, склавши поштиво руки, поштиво вклонилася і поштиво, зовсім іншим голосом не вимовила, а співуче прорекла:
— Мати ігуменя просить вас завітати милостиво до келії.
Літа Миколаївна знала всі ці витребеньки, адже не раз возила бабусю і в Білгород, і в Козельщину, і ніщо її в монастирях не дивувало і не вражало, хоча в кожному, як справедливо кажуть, «свій устав», а значить, і свої звичаї, традиції, а тому і своєрідний тон життя, починаючи від начальства — ігумені -— до послушниці.
Цей своєрідний тон вона відчула відразу в покоях матері Серафими — зовсім не строгій чернечій келії, а в досить просторій і навіть затишній вітальні, та і в самій матері Серафимі.
Ігуменя була ще не зовсім стара, і не тільки, як кажуть, «з слідами колишньої краси», а просто красива. Трапляються іноді і в старості такі величні, вродливі люди. Було ще в її спокійному обличчі з правильними тонкими рисами щось звичайне жіноче, не черниче, не удаване, як у більшості монахинь, що досягли значних постів у своїй обмеженій державі.
Вона встала назустріч і мовила приязно:
— Я дуже рада, що ви заглянули до мене. Я просила про це отця Гаврила. Він і його дружина стільки розповідали про вас, і якщо ви зуміли його блудних синів (вона всміхнулася при цьому) в руках тримати, то я й сама дивуюсь.
— О, я не певна, що вже так міцно їх тримаю і доведу врешті до пуття, — всміхнулася і Літа Миколаївна, нахиляючись, щоб, як належить, поцілувати руку ігумені, про яку казали, що вона надзвичайно строгого святого життя. Але ігуменя владно обняла гостю, не допустивши такого вияву шаноби, підвела до диванчика і сіла сама у своє крісло.
Оці перші слова, невимушене вітання одразу зламали загорожу холодного етикету, яка завжди існує при знайомствах різних людей — різного становища, різного віку, різних в усьому. Ну, що спільного у цієї монахині вищого рангу, походженням з аристократії, з безпосередньою, життєлюбною «тьотею Літою»? А от наче обом було приємно, що зустрілися. Думка, що ігуменя просто нудьгувала і що її цікавить кожний проблиск життя, який просякав за ці монастирські стіни звідти, від справжнього, не спала в голову Літі і не порушила майже дитячого задоволення від такого прийому. Вона з розповідей уявляла ігуменю суворою фанатичкою, а це була просто добре вихована дама в чернечому одязі, в чернечому, але шовковому покривалі на чорному з сивизною волоссі, на чотках, що вибилися з-під рукава ряси, на лівій руці виблискували недешеві камінці.