— Але ж і там люди, — зітхнула Літа, — одне виправдання, що на нас напали...
— Літочко, не так усе просто. Народ одне, а цар-батюшка — це зовсім інше. Перш за все вигнати ворогів, а потім перемога буде за тими, з ким буде армія, а зовсім не через балачки і сперечання різних партій — скільки їх розвелося тут! Може, я ще не до кінця домислюю, ми з Борисом сперечаємось. Він же занадто радикальний, але в армії також не мовчать. Там же люди гинуть, а тут розмови про цю німкеню Алісу, Распутіна, придворні інтриги і про цього недоумка — Миколу.
— А знаєш, він до нас у Полтаву приїздив. Що творилося!
— Уявляю вибухи патріотичних почуттів! — їдко мовив Ігор. — До нас на позиції він також завітав, тільки Брусилов, згнітивши серце, влаштував зустріч — роботи, нашої бойової підготовки невпрогорт, а тут влаштовуй паради: хай солдати виявляють палку любов, відданість. А він же проходить перед строєм солдатів і не знає, що їм сказати, наче боїться слово вимовити. Ми всі відчуваємо: так просто ця ганебна війна не скінчиться, ми напередодні несподіваних, а може, для кого і сподіваних подій! Така колотнеча вгорі, а серед людей! Ми ще не відчуваємо всіх труднощів, що зараз скрізь. На заводі просто страшне робиться. Хоч би цю ганебну війну без ганьби закінчити.
Як дивно, що тут, у столиці, всі говорили набагато вільніше, ніж у них, у Полтаві, і зовсім не помічала вона ані краплі поваги і любові до царя і особливо до цариці.
Хіба що у Голубцова...
Літа пам’ятала, що й торік у монастирі Ігор вже говорив з приводу цього, але він тоді був розгублений перед усім юнак, і перед своїм особистим, і зневірою, невдачами на фронті. Зараз наче він, попри все, мав надію і віру на щось краще.
Немов читаючи її думки, він сказав:
— Я більше пізнав нашу батьківщину, і тільки образливо, що таким сміливим, одчайдушним народом керує купка нікчем, зрадників, шахраїв. А що ж буде далі? Навіть не уявляю...
Вона хотіла сказати йому, що їхня газета зовсім прогорає і що вона не тільки не сумує за цим, а навіть рада, не тому, звичайно, що по-дурному прогорає через безгосподарність, а що нарешті такої патріотичної газети з захопленістю перед монархом не буде. Та вона нізащо не хотіла згадувати чоловіка, говорити про нього ще й у цьому аспекті і щоб Ігор цікавився їхнім становищем. Тепер, їй здавалося, без газети, після продажу дому їм було легше, незважаючи на загальні труднощі життя.
А те, що Ігор сам змінився, «виріс», їй було приємно, це було їй ближче, і вона з ним могла говорити про те, що поставало зараз перед усіма і про що вона вільніше могла розмовляти зі своїми кумами — залізничниками з депо, ніж із співробітниками чоловіка з редакції. А з чоловіком говорили лише про практичні, побутові справи.
І добре, що нічого не сказала Ігорю, бо після сніданку виникла зовсім несподівана розмова.
— Ну, а тепер розкажи, що там за пан такий і що трапилось у тебе.
— Гарику, він не вартий того, щоб нам єдиний день на нього витрачати. А «паном» всі називають завідуючого. Чорт з ним, я його не боюся, швидше він мене. Я не хочу згадувати — я хочу бути з тобою...
— Лікусю, а мені треба поговорити з тобою цілком серйозно, — сказав Ігор.
— Коли роблять такі вступи, мені страшно, що за ними йде щось неприємне, а мені так добре зараз і так не хочеться ніяких неприємностей! Ну, гаразд, я слухаю цілком серйозно.
Ігор притягнув її до себе і посадив на коліна.
— Вступ цілком діловий, — зауважила Літа.
Але він дивився на неї без усмішки, і вона зрозуміла, що справді він хоче сказати їй щось важливе, а їй так хотілося відмахнутися від будь-яких важливих, «серйозних» думок, про них самих. Вона знала, що тут нічого не придумаєш.
— Лікусю, ти сама бачиш. Ми не можемо бути не разом, не вдвох. Хіба ми можемо існувати окремо, кожен сам по собі? Я це знав, відчув одразу, коли тебе побачив. Я знав про себе, що я ні з ким не буду ніколи, крім тебе, і ці місяці я був з тобою, а зараз, сьогодні, я переконався — ніщо не повинно нас розлучити.
— А війна? — спитала Літа.
— Війна розлучила стільки подружжів, але ж це не та розлука. Звичайно, я сьогодні їду на фронт, та я мушу знати, я знаю, що я з тобою, а ти зі мною.
— Ти сам казав, ще в монастирі, пам’ятаєш, що нічого не хочеш крадькома, не хочеш таємної зради чоловіка, не можеш, не хочеш бути лише коханцем.