— Хіба справа в словах, — палко заперечив Ігор. — Я справді казав це все, мало чого я не казав! Так що ж, ми мусили, вчора зустрівшись, чемно побалакати і розійтися? Чому? Для чого? Це було понад мою силу. Я не зміг. Я не був владний над собою.
— Адже я теж не була владна, — тихо мовила Літа, — я й не здивувалась, коли ти сказав портьє: «Зустрічав дружину», — і не заперечувала нічого... Коли б можна було ні про що не думати зараз... Головне, щоб ти був живий, Гаричок мій. Війна скінчиться, час уже покаже, як вчинити, щоб бути завжди удвох. Не треба зараз нічого вирішувати. Тільки пиши мені, обов’язково пиши, коли буде змога.
— Ти дозволяєш писати? Я й за це вдячний. І ти ж мені писатимеш? Тільки не хвилюйся, коли листів довго не буде. Можливо, довго не буде. Тільки ніколи не припускай, що я в полоні. Цього теж ніколи не буде. Це вже краще смерть, — сказав він твердо. — Не питай мене більше ні про що. Та ви ж там, удома, всі газети вивчаєте, пам’ятай, що я в армії Брусилова. Я зараз напишу, куди писати мені. А тобі? Я не хочу тобі ніяких неприємностей.
— Їх не буде. Ти писатимеш на адресу Варюші, а в конверт вкладеш лист для мене. Вона надішле, підписавши адресу сама. На три-чотири дні довше, але спокійніше. Не дивись так. Я розумію, це все не те, чого ти хочеш, чого ти прагнеш, але не треба завдавати зараз і собі, і мені зайвих хвилювань. Ми ж уже говорили про це. Хай скінчиться війна. Я розумію, тобі це важко, але ми з тобою, попри все, такі щасливі, це ж у нас ніхто і ніщо не відніме, і це з нами! Ти згоден зі мною?
— З однією умовою.
— З умовою? Ти сам сказав, що тепер ти зовсім-зовсім мій — і хіба нам потрібні клятви, запевнення, обіцянки? Я ж з тобою... і я знаю, що ти теж.
— І саме тому я хочу сказати тобі одну досить важливу річ.
— Не лякай мене!
— Ні, ні, голубко моя. Це звичайна земна річ. Саме тому, що я зовсім-зовсім твій, все моє належить тобі, не тільки серце і любов.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Постарайся зрозуміти і постався реально. Все-таки війна. Все може трапитись. Я певен, що тепер зі мною нічого не трапиться, я просто переконаний у цьому, але зрозумій, мені буде легше і спокійніше, коли щось ненароком і трапиться, — все моє, а в мене за спадщиною дещо є, все моє повинно стати твоїм.
— Ти що, збожеволів? При чому тут я?
— Як при чому? — навіть обурився Ігор. — Тільки що було доведено, між іншим, і словом} і ділом, що ми найближчі, найрідніші. Невже ти думаєш, що для мене ти лише жінка, з якою я жадав тільки тішитися? Я хочу, я мушу про тебе піклуватися тепер завжди. Все моє життя! Я вже зрозумів без твоїх пояснень, ніяка ти йому, ну, твоєму чоловікові, не дружина, ти про людей його «супруга».
Літа здригнулася, почувши це слово, яким називав її Альоша.
— Ти моя справжня дружина, хоча нам і не співали «Ісайя, лікуй», чого ж у разі моєї загибелі мої гроші залишаться моїй офіційній єдиній родичці — тьоті Соні, а вона віддасть їх на монастир? Це ж просто безглуздя! Хай краще вони підуть на твоїх трудолюбців! Правда, хай на трудолюбців, яких ти виводиш у люди, а в них же ні чорта не буде, крім казенного одягу! Я то знаю, як юнакам хочеться мати вигляд не гірший за інших, не по собі, по товаришах знаю. Від цього ти не маєш права відмовлятися, коли так принципово не хочеш витратити на себе і своїх дітей, — він говорив запально, майже сердито. — Коли я лишуся живий, а я в цьому певний, я однаково їх витрачу на вас, я вже знайду спосіб, я щось вигадаю, мені вони не потрібні. Але ж тоді ми будемо вже разом, інакше не може бути, і вигадувати нічого не треба буде. А ти не хочеш зрозуміти, що мені й зараз було б легше і приємніше залишити собі якусь дрібницю, а все взяти і купити тобі коштовні речі, так, про всякий випадок, речі, які ти у важкий час зможеш використати. Це було б найрозумнішим купити сьогодні ж, зараз. Я бачив такі чудові діамантові кольє, брошки, персні! От зараз підемо і купимо, тільки зайдемо за грошима в банк.
— Ти таки збожеволів! — зупинила його Літа. — Невже ти гадаєш, що я взяла б у тебе хоч якусь річ?
— Ні, я бачу, з тобою не можна спокійно і розумно порадитися.
— Ти хочеш, щоб я спокійно радилася, що буде з твоїми грошима, коли з тобою щось трапиться? Я не можу й думати про це, а не те що говорити, радитись, — вона аж почервоніла.
— Ач, дурочка, як розсердилася! — раптом засміявся Ігор. — Я тебе не бачив ще сердитою! Це я можу сердитись, що ти не слухаєш мене.
— Чого б це я мала слухати? Я старша за тебе, — вже радіючи в душі, що тон змінився, адже вони не повинні, не можуть посваритися в останній, так, і в перший, і в останній день...