— Будь ласка, не задавайся, що ти старша. Ще в монастирі розвідка мені донесла, скільки тобі років. Між іншим, різниця — два роки. Усього! А оскільки рік на війні рахується за п’ять, то я далеко старший за тебе.
Він справді почувався тепер старшим за Літу, та й виглядав так.
— Врешті, бог дасть, я лишуся живим і тоді вже робитиму що захочу. Не сердься на мене, — ласкаво мовив він. — Не сердишся? А знаєш, чому Ада і її батьки теж поспішали, щоб ми тоді повінчалися? — раптом спитав він. — Вони вирішили, що як мене справді вб’ють, моя спадщина промине їхні руки.
— Звідки ти це знаєш?
— Знаю, вже знаю, інакше не казав би. Її двоюрідний брат прохопився, ми з ним випадково зустрілися. І я цілком заспокоївся, що я ні в чому перед нею не винен. Ти б чула, як її батько розмовляв зі мною діловито, з поважним виглядом про всілякі матеріальні справи — скільки у мене на спадщині, яку частину після одруження я одразу переведу на її ім’я і скільки вони можуть дати в придане, щоб я не мав надії на більше, бо у них ще син. А я, як йолоп, дивувався, що про це говорять, гадав, що так і треба, і тільки підтакував і виконував усе, на що вони натякали або навіть говорили напрямки. Ну, от перед святами чи іменинами — про що мріє Ада,, які брошки та персні подарувати. Між іншим, Ада нещодавно вийшла заміж за якогось лисого дипломата. Так що це моє щастя, коли твоя Божа Мати послала мені в монастирі тебе! Страшно подумати, що було б. А ти все-таки моя дружина і не хочеш нічого, коли я благаю тебе. — Він ніжно поцілував її.
Однаково він зробить те, що він вирішив, — і йому допоможе Борис, а з нею не треба про це говорити, коли вона так бере усе до серця.
— І давай більше про це не говорити, — наказала Літа. Вона справді хвилювалась, і Ігор хотів заспокоїти її.
— Я даю тобі слово, я нічим не порушу твого спокою, поки ти сама не покличеш мене і не скажеш, що ми можемо вже бути разом. Але пам’ятай, я вірю, що ти зі мною, що ми вдвох, і я тебе чекаю.
Вони сиділи мовчки. Немов усе було вирішено. А нічого ж не було вирішено, нічого.
Тільки знали, що дуже люблять одне одного, в це вірили і про це не говорили. Знали без слів.
— А ти мені можеш щось подарувати? — урвав він мовчання. — Я хочу мати твою картку. Якщо ти заборониш, я нікому її не покажу. Хіба ти не розумієш, як я хочу мати твою картку там, завжди при собі, мені було б легше в найстрашніші хвилини. Відчувати її і твій кучерик. Невже я й на це не маю права?
— Звичайно, маєш. Тільки не дивись так. Я принесу тобі на вокзал. Я потягну якесь фото своє у Варюші і привезу тобі.
— Ти ж приїдеш на вокзал? Правда? Ти приїдеш?
— Неодмінно. Ти завезеш мене, підеш у своїх справах, а увечері я приїду на вокзал. Скажи, який поїзд і який вагон. Мила моя піжама, треба уже скидати її. Тобі там хтось випере і випрасує?
— Нізащо! Я її навмисне так одягну після тебе.
— Я кладу в чемодан, як вона і лежала. Я нічого не торкаю, як ти сам склав, а то потім щось шукатимеш.
— Можеш перекласти і по-своєму, мені буде тільки приємно.
Справді, йому було приємно, що її маленькі ніжні й водночас енергійні ручки торкнуться усього, що він носитиме.
— Лікусю, на столі книжка, я купив собі, поклади, будь ласка, згори, може, довго їхати доведеться, я у вагоні читатиму. Я радий, що Блока купив. Ти любиш вірші?
— О! — тільки сказала Літа.
— Справді, яка шкода, що чотири дні у нас пропало, ми і до театру разом би пішли. Що ти вчора збиралася дивитися?
— «Дни нашей жизни», але я вже бачила, до Полтави приїздила хороша трупа, до нас приїздять гастролери, я майже завжди все передивлюсь. — Хотіла сказати «у нас же були завжди постійні місця в театрі», та спинилась і потім додала: — І я дуже люблю концерти. Вяльцеву я ні разу не пропускала. Я так люблю співи. І не смійся, я люблю слухати романси. — Вона наче виправдовувалась. — Ти, напевне, багато чув і знаєш серйозну, справжню музику?
— Чого б це я сміявся? Я сам дуже люблю і прості пісні. — Він якось дивно глянув на неї і прикусив губу, немов хотів щось сказати і спинив себе.
Ходити б з нею в театр, слухати концерти, читати улюблені книжки... радитись про працю... Це ж повинно, повинно бути!
— А ти мені даси своє фото? — спитала вона.
— Ти правда хочеш? — він не усміхнувся, а якось прояснів усім обличчям. — Я зараз погляну, чи є в мене тут більш-менш пристойне, вдалих не може бути, може, дублікати посвідок, маленькі, та ще на позиції любитель-кореспондент фотографував, вибирай сама.
Він вийняв з одного відділу чемодана кілька карток.