— Який у вас чудовий сад! — сказала Літа, не знаючи, з чого почати розмову. — Такий величезний і такий догледжений.
Справді, після колотнечі на вокзалі, переповнених вагонів іншим світом здавався і парк, і особливо чарувала тиша, яку не уривав, а підкреслював у певні години меланхолійний монастирський дзвін.
— Мені приємно, що вам подобається у нас, адже тут краще, ніж у метушливому світі, чи не так?
У Літи трохи не вихопилося, що зовсім ні, не краще, так, тільки на короткий час для відпочинку. А назавжди? За кам’яними стінами?
Вона була дуже щира, та від природи наділена почуттям такту, і тому м’яко, ніби перепрошуючи за свою незгоду, заперечила:
— Але ж хіба можна відсторонюватися від людей, від життя?
Мати Серафима не образилася, навпаки, їй сподобалось, що гостя не підтакує, має свою думку, а тут і побесідувати нема з ким, усі намагаються тільки догодити.
— Ми не відсторонюємося від людей, та у нас тут вище духовне життя, далеке від спокусливої круговерті. До нас приходять люди полегшити свою душу, у нашому невеличкому гурті чимало знайшли назавжди порятунок від великого горя, а хто від жебрацького становища, бо тут праця, куток і віра, що об’єднує нас, — спокійно сказала вона.
Проте Літа не до кінця вірила їй, що ігуменя так уже високо ставить свій відокремлений світ. Сама мати Серафима подобалась, але ж вона встигла зазнати любові, юність була щаслива, сповнена надій, та розпач штовхнув її під чорний клобук, а тепер, може, й не так уже ревно віддається тільки вірі, і добре, що не удає з себе святенниці.
Літа знала і по інших монастирях, що багато жінок дійсно рятувалися од безвиході, але їй завжди було шкода молоденьких черничок, і взагалі серед них не всі прагнули до вищого духовного життя — більше було таких, кому нікуди було подітися.
— Не так усе легко і просто і тут, і там, — раптом роздумливо сказала мати Серафима. — Особливо зараз. Ми, чим можемо, теж бажаємо допомогти. Сестрички шиють білизну для поранених, ми майже зовсім припинили свою працю в рукодільні, наш монастир славився своїм шиттям бісером, у нас завжди на це був великий попит, а тепер, звичайно, потрібно інше, та вони навіть радіють, що ми влаштовуємо невеличкий лазарет, що і вони діяльно допомагають у народній біді.
— У нас у місті, — зауважила Єлизавета Миколаївна, — давно вже не вистачає ліжок для поранених. У газетах весь час друкують звернення — хто може взяти до себе легкопоранених, хто може пожертвувати ковдри, подушки.
Їй якось навіть дивно стало, що багатий монастир тільки зараз зайнявся організацією лазарету, адже другий уже рік іде війна, і після вдалих наступів спочатку цей, другий рік позначився відступом майже по всьому фронту.
— Оце коли їхала сюди, на станціях хтозна-що робиться, поїзди вщерть переповнені, одні звідти везуть поранених, другі відправляють на фронт. Біженців сила-силенна. У нашому місті життя зовсім змінилося.
— Ви знаєте, — зовсім як до доброї знайомої, мовила мати Серафима, — певне, вам отець Гаврило казав, до мене племінник приїхав з фронту, він був поранений, лежав у госпіталі, тепер йому дали відпустку на кілька днів. У нього є наречена, вони вирішили тепер обвінчатися. Я й радію за нього, і сумно, що так, власне, без весілля справжнього, але, правду мовити, потай задоволена, що тут, коло мене, повінчаються, що я його через це побачила. Наречена з Петрограда приїде. — Вона мить помовчала і провадила далі... просто стурбована жінка... — Він малим лишився без батька і матері. Я йому єдина близька родичка... і він у мене один... Виховувався в корпусі, потім у військовому училищі, веселий був, такий гарненький, простодушний, досить шалапутний хлопчисько, та особливих турбот нікому не завдавав. Не так ми вже й часто бачилися... А от тепер приїхав дорослий чоловік... Він нічого не розповідає про війну, фронт, він каже: «Тіточко, не розпитуйте мене про це, а то мені буде соромно, що я зараз не там, а тут...» Я його не розпитую. Хай відпочине та мріє про побачення із своєю Адою. Я не знаю, чи добре, що зараз вінчаються. Так уже там у Пітері вирішили її рідні.