Літа якось не звернула уваги, що списаний лист був разом з секреткою в іншому конверті, вона прочитає його, звичайно, після секретки і дізнається потім, що там у Варюші, і швидше обірвала краї секретки.
От його прямий, чіткий почерк, що зразу заспокоює і переносить в інше існування. Який він славний, який він милий, її Гарик, хоч і написав знову кілька слів: «Радість моя! Щастя моє! Я ніяк не вирву хвилинки написати тобі як слід, багато, як хочу. Але ж ти розумієш усе і знаєш, як безмежно тебе люблю.
Завжди зовсім, зовсім твій тут і в засвітах, і скрізь!
Г.»
От смішний! Згадав, що вона вірить у засвіти. Вона уявила, що він усміхався, коли писав це, і сама усміхнулась. Ох, їй справді досить цих рядків, щоб жити, дихати, радіти і любити всіх навколо! Тепер вона прочитає листа від Варюші. Але, розгорнувши його, побачила зовсім не Варюшин почерк.
Це був лист не від неї.
«Глибокошановна і дорога Літа Миколаївна! Пише Вам Борис Степанович, друг Гарика, який нас познайомив перед від’їздом у вагоні. Я надсилаю Вам його останній лист, як надсилав і попередні...»
Що? Що таке?.. Останній лист?.. Чому?..
Вона задихнулась, схопилась руками скроні.
«Гарик загинув у перший день нашого блискучого наступу. Загинув героїчно. Від цього нам не легше, ні Вам, ні мені. Він мені був найближчим з дитинства, і я не можу отямитись, хоча стільки смертей набачився за ці роки. Простіть мені мій недоладний лист. Але ж я Вам мушу написати і так написати можу тільки Вам. Він Вас дуже любив. Я радів за нього, що він зустрів Вас у своєму житті, хоча все, звичайно, було складно, але ж він любив по-справжньому, як рідко трапляється, і був щасливий з цього, і певен був, що все владнається, і будете завжди разом, і що інакше не може бути. Може, колись я Вас побачу, адже через Гарика Ви мені не чужа, і мені так важко, що саме мені припадає зробити Вам зараз боляче, повідомити про таке горе, та я гадаю, що все ж таки Ви мусите дізнатись від мене, а не випадково від когось стороннього або зі списків у газеті. Мені хочеться, дорога і вельмишановна Літа Миколаївна, написати Вам про те, як ми востаннє бачилися з Гариком, зовсім не думаючи, що це востаннє. Він передав мені цього листа, секретку і наказав: «Ти теж напиши, бо мені, ти розумієш, зараз ніколи й на хвилинку зупинитися. Вона, — сказав, — зрадіє твоєму листу, я знаю, ти їй натякни, що та як у нас, потім я їй докладно все напишу. Напиши, щоб вона не хвилювалася, а вона радітиме нашим коротеньким вісточкам. Я не хочу, щоб вона турбувалася, я вірю, якщо все буде гаразд тут зараз, то війна швидко скінчиться, я в цьому певен»... Не знав він, що саме доведеться писати і пояснити Вам, але я не можу не виконати його просьбу, хоча він думав про інший зміст. Він був такий бадьорий, збуджений, ще й казав: «Ну, слава богу, починається. Брусилов усе, усе продумав, ми весь час такі зайняті були, зараз вирішив нам усім по черзі дати трохи відпочити, сьогодні моя черга, я й вирішив до тебе приїхати! — однаково, який там відпочинок!»
Ми ж знали, звичайно, що готується великий, небувалий наступ, про це пошепки говорили. Та Гарик недовго і пробув у лазареті. Увечері всі зібралися у найбільшому бараці-палаті, там лишилися тільки легкопоранені. Важких, був наказ, заздалегідь відправити далі, так що тривало деяке затишшя в лазареті. Вирішили і тих поранених, і персонал трохи розважити, відволікти увагу він неспокійних думок. Ще дехто і з інших частин з Гариком навідався. Експромтом концерт влаштували. Всі стали просити Гарика поспівати. Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос, як він співав одчайдушно і захоплено. Він же в корпусі і потім в училищі завжди заспівувачем був і також любив співати і в хорі чи на маневрах у таборах. Та навіть і тут, коли бачив, що зібралася купка солдатів, щось мугиче на перепочинку, обов’язково присяде і підтягуватиме. Гарик не комизився, узяв гітару, у нашого фельдшера була, і заспівав жартівливу солдатську пісню: «Ать-два, ать-два, горе не беда, Канареечка жалобно поет!»
Слухачі розвеселилися, ніяк не вгамовувалися. — і сестрички, і лікарі, і поранені, а ще трапилися жінки з недалекого виселка, що своєю охотою часто приносили молока, яєць, навіть на Великдень і нам пекли пасочки. «Ще, ще поспівайте! Ми вас не відпустимо! Встигнете!»
Він підморнув мені так змовницьки і з таким чуттям проспівав, підіграючи на гітарі: «День ли парит, тишина ли ночная»... Ви знаєте, напевне, цей романс! Він дивився на мене, і я розумів, що він думає про Вас. Не можу забути, як він це співав, — мов думав, що і Ви чуєте...