— Відомо, — вів далі Чірне, не звертаючи уваги на гамір між лицарів, який дедалі наростав, — що вилупки Аулок і Сторк отримують платню від Стерчів, братів Вольфгера і Морольда, таких самих вилупків і мерзотників. З ними в мене давні рахунки, але тепер чаша переповнилася. Якщо з'ясується, що оте про валонів таки є правдою, то я кишки зі Стерчів повипускаю. А також із тих, хто надумає їх покривати.
— І ще одна справа насамкінець. Але справа ця не найменш важлива, так що добре слухайте і мотайте собі на вус. Останнім часом хтось тяжко на купців заповзявся. Раз у раз якого-небудь меркатора знаходять холодним і вже задубілим. Справа, зрештою, дивна, і заглиблюватися в неї я не збираюся, але от що я вам скажу: аугсбургська компанія Фуггерів платить мені за охорону. Тож якщо котрогось меркатора спіткає якась лиха пригода, а з'ясується, що це хтось із вас, то нехай його Бог милує. Зрозуміло? Зрозуміло, такі-розтакі діти?
Серед наростаючого сердитого гамору Гайн фон Чірне зненацька вихопив меча і махнув ним, аж засвистіло.
— А якби, — гаркнув він, — хто-небудь супротивився тому, що я сказав, або подумав, що я брешу, або якби комусь сказане не припало до смаку, то прошу сюди, на пляц! Тут же залізом справу вирішимо. Ну ж бо! Чекаю! Пся мать, то я ж іще від Великодня нікого не забив!..
— Негарно чините, пане Гайн, — спокійно сказав Маркварт фон Штольберг. — Чи ж воно так годиться?
— Те, що я сказав, — щелепа Чірне ще більше видалася вперед, — не стосується ні вас, цний пане Маркварт, ні шановного пана Трауготта, ні взагалі нікого зі старшини. Але свої права я знаю. З-посеред громади викликати мені вільно.
— Я тільки кажу, що це негарно. Усі вас знають. Вас і вашого меча.
— То й що? — фиркнув розбійник. — То я маю, щоб мене не впізнавали, за дівку перебиратися, як Ланселот Озерний? Я сказав: свої права знаю. І вони їх знають. Оця-от громада засранців, що їм аж жижки тремтять.
Раубрітери зашуміли. Рейневан побачив, як Коттвіцові, що стояв поруч із ним, від люті кров відринула із лиця, почув, як Венцель де Харта скреготнув зубами. Отто Глаубіц схопився за рукоять і зробив такий рух, ніби хотів виступити, але Ясько Кульгавий схопив його за руку.
— Навіть не намагайся, — буркнув він. — З-під його меча ще ніхто живим не вийшов.
Гайн фон Чірне знову махнув мечищем, пройшовся, побризкуючи шпорами.
— Ну і що, пердоміхи? Що, гівнолюби? Ніхто не виступить? Знаєте, за що я вас маю? За яловичі задниці я вас маю і яловичими задницями проголошую. А що? Може, хтось заперечить? Може, хтось наважиться сказати, що я брешу? Що, ніхто? Ну то ви всі, до єдиного, тюхтії, мамули і тонкобздюхи. І ганьба на ціле лицарство!
Лицарі-грабіжники шуміли дедалі голосніше, але Гайн, здавалося, цього не помічав.
— Одного тільки, — тягнув він далі, вказуючи, — бачу серед вас чоловіка, оно він стоїть, Боживой де Лоссов. Воістину не збагну, що такий чоловік робить помежи громадою вам подібних свинтусів, пройдисвітів і котолупів. Певно, сам зійшов на пси, тьху, стид і сором.
Лоссов випрямився, схрестив руки на оздоблених гербовою риссю грудях, не злякавшись, витримав погляд Гайна. Проте не поворухнувся, стояв із кам'яним лицем. Його спокій явно розлютив Гайна фон Чірне. Розбійник почервонів, взявся руками під боки.
— Козойоби! — заревів він. — Кнурі недошкробані! Пацики! Сцикуни! Викликаю вас, чуєте, обісранці? Ну, хто стане? Піший або кінний, зараз, тут, на цьому майдані! На мечах або на сокирах, та на чому хочете, вибирайте! Ну, хто? Може, ти, Гуго Коттвіц? Може, ти, Кроссіг? Може, ти, Римбабо, вишкребку?
Пашко Римбаба нахилився і вхопився за меча, вишкіряючи зуби з-під вусів. Вольдан з Осин схопив його за плече, стримав на місці важкою рукою.
— Не дурій, — шикнув він. — Тобі що, життя не миле? Проти нього ніхто не вистоїть.
Гайн фон Чірне зареготав, ніби почув.
— Ніхто? Ніхто не встане супроти? Немає сміливого? Так я і думав! Ех ви, срантюхи! Собачі хвости! Мацапури! Дзбанолизи!
— А курва твоя мать! — раптом гукнув, виступаючи наперед, Екхард фон Зульц. — Пиндюче! Мордовороте! Надмидупо! Виходь на пляц!
— Стою на нім, — спокійно відповів Гайн фон Чірне. — На що битися будемо?
— На оце! — Зульц підняв самопал. — Ти пихатий, Чірне, бо хват на мечі, зух на сокири! Але йде нове! Оце новочасність! Рівні шанси! Будемо стрілитися!
Знову зчинився гамір, Гайн фон Чірне підійшов до коня і невдовзі повернувся зі зброєю в руці. Але якщо Екхард Зульц мав звичайну собі пищаль, просту трубу на палиці, то зброєю Чірне була просто-таки мистецьки виготовлена рушниця з гранчастим стволом у профільованому дубовому ложі.