Рейневан замовк.
— Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, — ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.
Самсон Медок довго мовчав.
— Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, — сказав він врешті-решт. — Не стану наражати тебе на, як ти це гарно назвав, сварки і марнування часу. Навіть залишу при собі свою думку щодо сенсовності твого заходу… Не хочу також ще більше погіршувати становище й обтяжувати тебе докорами сумління. Але хочу, щоби ти знав, Рейнмаре, що своїм відходом ти руйнуєш мої надії повернутися у мій власний світ і в моє власне тіло.
Рейневан довго мовчав.
— Самсоне, — нарешті промовив він. — Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді… Чи те, що ти говорив про себе… Хто ти?
— Ego sum, qui sum, — м'яко перервав Самсон. — Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.
— Шарлей — чоловік бувалий і спритний, — швидко сказав Рейневан. — В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв'язатися з кимсь, хто…
— Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.
Усю улоговину заповнювала густа імла. На щастя, туман лежав низько, при самій землі, тому не було небезпеки — принаймні наразі — заблукати, було видно, де пролягав гостинець, шлях явно і виразно позначав ряд кривих верб, диких груш і кущів глоду, що виступали з білого савану. Крім того, далеко в темряві мерехтів і вказував дорогу невиразний, танцюючий вогник — ліхтар загону Гайна фон Чірне.
Було дуже холодно. Коли Рейневан проїхав міст через Ядкову і в'їхав в імлу, йому здалося, наче він занурився у крижану воду. «Що ж, — подумав він, — зрештою, це ж уже вересень».
Біле поле туману, яке розкинулося навколо, відбиваючи світло, давало досить непогану видимість з одного й другого боку, однак Рейневан їхав у цілковитій темряві, ледь бачачи вуха коня. Найбільша пітьма нависала — як не дивно — над самим гостинцем, поміж шпалерами дерев і густих кущів. Останні не раз мали настільки промовисто демонічні силуети, що юнак кілька разів аж здригався, перебуваючи під неприємним враженням від туману, і мимоволі натягав віжки, лякаючи і без того полохливого коня. Їхав далі, подумки висміюючи свою лякливість. Та як же можна, к бісу, боятися кущів?
Зненацька два кущі перегородили йому шлях, а третій вихопив віжки. Четвертий же приставив до грудей щось таке, що могло бути тільки наконечником рогатини.
Навколо затупотіли копита, посилився запах кінського і людського поту. Скреготнуло кресало, посипалися іскри, загорілися ліхтарі. Рейневан примружив очі й відхилився в сідлі, бо один з ліхтарів йому підсунули майже під носа.
— Як на шпига він занадто гарний, — сказав Гайн фон Чірне. — Як на платного вбивцю занадто молодий. Але не завжди варто довіряти очам.
— Я є…
Він запнувся і зіщулився в сідлі, бо дістав чимось твердим по спині.
— Наразі я вирішую, чим ти є, — холодно зауважив Чірне. — І чим ти не є. Наприклад, ти не є роздовбаним арбалетними стрілами трупом у рові. Поки що, саме завдяки моєму рішенню. А тепер помовчи, бо я думаю.
— А що тут думати, — озвався Вітелоццо Гаетані, італієць. Він по-німецьки говорив вільно, але його зраджував мелодійний акцент. — Ножем його через горло — і баста. Та їдьмо вже, бо холодно і їсти хочеться.
Ззаду затупотіли копита, зафиркали коні.
— Він сам, — гукнув Фричко фон Ностіц, якого, своєю чергою, зраджував молодий і приємний голос. — За ним ніхто не їде.
— Не завжди варто довіряти очам, — повторив Чірне.
Над ніздрями його коня клубочилася біла пара. Він під'їхав близько, зовсім близько, так що вони торкнулися стременами. Рейневан із вражаючою ясністю зрозумів, чому: Чірне перевіряв його. Провокував.
— А я, — повторив з мороку італієць, — говорю, щоб його ножем по горлу.
— Ножем, ножем! — спалахнув Чірне. — У вас усе просто. А мені потім сповідник голову прогризає, марудить, випоминає: мовляв, то великий гріх — убивати без причини, треба, мовляв, мати важливу причину, щоб убити. Що не сповідь, то так мені торочить: причина, причина, не можна без причини, закінчиться тим, що візьму і розтрощу ксьондзові череп булавою, врешті-решт, якщо він мене дратує — то це теж причина, га? Але наразі хай буде так, як він мені на сповіді наказав.
— Ну, братику, — звернувся він до Рейневана, — кажи, хто ти. Побачимо, є причина чи її ще тільки треба придумати.
— Я звуся Рейнмар з Беляви, — почав Рейневан. А оскільки його ніхто не переривав, продовжував: — Мій брат, Петер з Беляви, був убитий. Убивство замовили брати Стерчі, а виконав Кунц Аулок і його шайка. Тому я не маю причин їх любити. У Кромоліні я почув, що і між вами дружби немає. Тому я їду слідом за вами, щоб повідомити, що Стерчі були у сільбищі, але втекли звідти, довідавшись, що ви на підході. Поїхали на південь, через брід на річці. Я кажу все це і роблю, бо мною керує ненависть до Стерчів. Сам я помститися їм не зможу. Маю надію зробити це у вашій компанії. Нічого більше я не хочу. Якщо я помилився… Вибачте мені й дозвольте їхати своєю дорогою.