Відірвана від розваг дівчинка марудила, дулася і старалася, як могла, ускладнити економці завдання. Вона — їй на зло — робила манюні крочки, через що економці доводилося майже тягти її силою. Офка реагувала на зауваження і на все, що економка говорила, злим фирканням. Бо це все її аніскілечки не обходило. З неї було досить перекладання промов дідуся Таммо, бо в дідуся в кімнаті смерділо, зрештою, дідусь і сам смердів. Її аніскілечки не обходило й те, що у Стерцендорф тільки що приїхав дядько Апеч, і що дядько Апеч привіз дідусеві страшенно важливі новини, що зараз він саме переказує їх, а коли закінчить, дідусь Таммо, як завжди, захоче багато чого сказати, а крім неї, родзоної панянки Офки, ніхто не розуміє того, що дідусь каже.
Родзона панянка Офка мала все це десь. Вона прагнула тільки одного — повернутися до замкового валу й кидати пласкі камені на коров'ячі купи.
Уже на сходах вона почула звуки, що долітали з кімнати дідуся. Новини, які переказав дядько Апеч, видно, були справді приголомшливі й страшенно неприємні, бо Офка ще ніколи не чула, щоби дідусь так ревів. Ніколи. Навіть тоді, коли довідався, що найкращий жеребець табуна чимось отруївся і здох.
— Вуаагга-вуага-буггауаггу-уууааха! — долинало з кімнати. — Гррргир-гггих… Уаарр-рааах! О-о-о-ооо…
Потім пролунало:
— Бзпппрррр… Пппппррррууу… І запала глуха тиша.
А потім з кімнати вийшов дядько Апеч. Він довго дивився на Офку. Ще довше — на економку.
— Прошу наготувати їжі на кухні, — сказав він врешті-решт. — Провітрити кімнату. І викликати священика. Саме в такій послідовності. Наступні розпорядження я зроблю, коли поїм.
— Багато, — додав він, бачачи погляд економки, яка, видно, вже вгадала правду. — Багато що тут відтепер зміниться.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Десь ополудні дорогу йому перегородив бурелом — широчезна смуга землі, аж до далекої стіни бору, заповнена поламаними стовбурами, які лежали покотом. Захаращеність порозбиваними колодами, безлад переплетеного гілля, хаос повикручуваних, немовби у муках, вирваних із землі коренів і лабіринт вирв були суголосними стану його душі. Алегоричний краєвид не тільки затримав його, а й змусив замислитися.
Після прощання з князем Больком Волошеком Рейневан апатично їхав на південь, туди, куди вітер гнав кучугури чорних хмар. Власне, він і не знав, чому вибрав саме цей напрямок. Чи тому, що перш ніж від'їхати, Рейневанові вказав цей напрямок Волошек? Чи він інстинктивно вибрав шлях, який віддаляв його від місць і справ, що викликали в ньому страх і відразу? Подалі від Стерчів, Стшегома і пана фон Лаасана, від Гайна фон Чірне, свидницької Інквізиції, замку Штольц, Зембиць, князя Яна…
І від Аделі.
Вітер гнав хмари так низько, що здавалося, ще трохи — і вони зачепляться за верхівки дерев, що стояли за буреломом. Рейневан зітхнув.
Ох, як заболіли, як зачепили за серце і вгризлися в печінки холодні слова князя Болька! У Зембицях йому вже нічого шукати! Господи! Ці слова, можливо, саме тому, що такі безжалісно відверті, такі правдиві, заболіли Рейневанові більше, ніж холодний і байдужий погляд Аделі, ніж її жорстокий голос, коли вона нацьковувала на нього лицарів, ніж удари, які через це посипалися на нього, аніж навіть ув'язнення. У Зембицях йому вже нічого шукати. У Зембицях, до яких він прагнув, сповнений надії і любові, попри небезпеки, ризикуючи здоров'ям і життям. У Зембицях йому вже нічого шукати!
«Отже, — подумав він, вдивляючись у плутанину коренів і гілок, — у мене вже ніде нічого не залишилося. То, може, замість того, щоб утікати, щоб шукати того, чого вже нема, краще повернутися до Зембиць? Знайти можливість зустрітися віч-на-віч з невірною коханкою? Щоби, немов той лицар із балади, котрий за кинутою легковажною дамою рукавичкою ввійшов у клітку до левів і пантер, кинути Аделі в обличчя, ніби рукавичку, гіркий докір і холодне презирство? Подивитися, як негідниця блідне, як бентежиться, як заламує руки, як опускає очі, як тремтять у неї губи. Так, так, хай буде що буде, аби тільки побачити, як вона блідне, як соромиться, поганьблена своєю власною зрадою. Зробити так, щоб вона мучилася! Щоб їй дошкуляло сумління, щоб її доймали докори…»