Що ж, так справді не личило. Рейневан зітхнув і відвів погляд, повністю зосередившись на дубах і грабах, що росли при дорозі. Але було вже пізно.
Голіард стиха вилаявся. А вбраний у легніцьку кольчугу лицар зупинив коня і почекав, поки до нього під'їдуть. Міна в нього була дуже серйозна і дуже похмура. Він гордо підняв голову, вперся рукою в стегно, біля самої рукояті меча. Такого ж немодного, як і кольчуга.
— Шляхетний пан Хартвіг фон Штітенкрон, — відкашлявшись, представив його Тибальд Раабе. — Пан Рейнмар фон Хагенау.
Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон якийсь час дивився на Рейневана, але всупереч очікуванням не запитав про кревну спорідненість зі славетним поетом.
— Ви налякали мою доньку, мосьпане, — гордовито заявив він, — ганяючись за нею.
— Прошу вибачити, — Рейневан поклонився, відчуваючи, як у нього червоніють щоки. — Я їхав за нею, позаяк… Помилково. Прошу вибачити. І її теж, якщо дозволите, попрошу, стану навколішки…
— Не ставайте, — відрізав лицар. — Залиште її у спокої. Вона боязка. Несмілива. Але добра дитина. До Барда її везу…
— У монастир?
— Чому, — лицар насупив брови, — ви так вважаєте?
— Бо ви вельми побожні, — виручив Рейневана зі скрутного становища голіард. — Бо ви обоє виглядаєте надзвичайно побожними.
Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон перехилився із сідла, захарчав і сплюнув — зовсім не побожно і зовсім не по-лицарському.
— Дайте спокій моїй дочці, пане фон Хагенау, — повторив він. — Цілком і назавжди. Зрозуміли?
— Зрозумів.
— От і добре. Кланяюся.
За якусь годину їзди накритий чорною мішковиною віз загруз у болоті. Щоб його витягнути, довелося солідарно залучити всі сили, не виключаючи братів міноритів. Звичайно, до фізичної праці не опустилися ні шляхта, тобто Рейневан і фон Штітенкрон, ні культура і мистецтво в особі Тибальда Раабе. Бобрового колектора цей інцидент страшенно рознервував, він бігав, лаявся, сипав командами, неспокійно оглядався на бір. Видно, він помітив погляди Рейневана, бо як тільки екіпаж вивільнили і кортеж рушив, вирішив, що треба пояснити, у чому річ.
— Вам варто знати, — почав він, завівши коня між Рейневана і голіарда, — що йдеться про вантаж, який я везу. Щиро кажучи, неабиякий.
Рейневан не прокоментував. Зрештою, він прекрасно знав, про що йдеться.
— Так-так, — колектор понизив голос, дещо боязко роззирнувся. — На цьому возі ми веземо не абищо. Іншому комусь я би не сказав, але ж ви шляхтич, з порядного роду, і погляд у вас чесний. Тому вам скажу: ми веземо зібраний податок.
Він знову зробив паузу, почекав, чи не буде запитань. Не дочекався.
— Податок, — продовжив він, — ухвалений франкфуртським рейхстагом. Спеціальний, одноразовий. На війну з чеською єрессю. Кожен платить залежно від маєтності. Лицар — п'ять гульденів, барон — десять, духовні особи — по п'ять від сотні зі свого річного доходу. Розумієте?
— Розумію.
— А я — колектор. Зібране везу на возі. У скрині. А є того, треба вам знати, чимало, бо в Зембицях я отримав належне не від якогось там барончика, а від Фуггерів. Тому не повинно дивувати, що я обережний. Усього тиждень, як на мене напали. Неподалік Рихбаха, біля села Лютомія.
Рейневан і цього разу не озвався і нічого не запитав. Тільки покивав головою.
— Лицарі-грабіжники. Та ще й така зухвала шайка! Сам Пашко Римбаба, його впізнали. Нас би неодмінно повбивали, але, на щастя, пан Зейдліц прийшов на допомогу, прогнав негідників. Сам у сутичці отримав поранення, і це його страшенно розлютило. Клявся, що раубрітерам відплатить, і слова свого таки дотримає, Зейдліци — вони пам'ятливі.
Рейневан облизнув губи, все ще машинально киваючи головою.
— Пан Зейдліц у запалі кричав, що всіх їх переловить і так зробить, так замучить, що навіть цешинський князь Ношак розбійника Хшана так не замучив, того, знаєте, що його сина вбив, молодого князя Пшемека. Пам'ятаєте? На розпеченого мідного коня велів його посадити, розжареними до білого щипцями і гаками тіло рвати. Пам'ятаєте? Гм, з вашої міни бачу, що пам'ятаєте.
— Мгм.
— Значить, добре склалося, що я міг панові Зейдліцу сказати, хто ті грабіжники були. Пашко, як я вже сказав, Римбаба, а де Пашко, там і Куно Віттрам, а де ці обидва, там, годі й гадати, Ноткер Вейрах, старий розбійник. Але й інші там були, тих я теж панові Зейдліцу описав. Величезне якесь одоробало, а пика дурнувата, ну зовсім ніби несповна розуму. Менший типчик — такий собі горбоніс, як тільки глянеш — відразу збагнеш, що мерзотник. І ще молодик, парубійко, вашого віку, такої ж, що й ви, статури, трохи навіть на вас схожий, здається мені… Та ні, що я верзу, ви юнак пригожий, шляхетний з виду, достоту як святий Себастьян з образа. А в того по очах було видно, що покидьок.