— Ви конкретніший, — криво посміхнувся єпископ, — за жида. Хіба так годиться з родичем? Ви ж практично вже мій свояк. Але якщо ви так уже хочете, то прошу: я сам виставлю сімдесят списів плюс відповідну піхоту й артилерію. Конрад Кантнер, мій брат, ваш майбутній тесть, дасть шістдесят кіннотників. Стільки само дасть, я знаю, присутній тут Людвіг Бжегський. Румпрехт із Любіна і його брат Людвіг зберуть сорок. Бернард Немодлінський…
Рейневан навіть не помітив, коли задрімав. Прокинувся від стусана. Навколо було темно.
— Утікаємо звідси, — пробурмотів Самсон Медок.
— Ми поспали?
— Ще й як.
— Кінець з'їзду?
— Принаймні на якийсь час. Говори пошепки, за стодолою — вартові.
— Де Шарлей?
— Уже пробрався до коней. Тепер іду я. А потім ти. Порахуй до ста і виходь. Через подвір'я. Візьми оберемок соломи, іди повільно, схиливши голову, ніби пахолок до коней. А за рогом крайньої хати — направо і до лісу. Зрозумів?
— Авжеж.
І все пішло би гладко, якби не те, що, минаючи крайню хату, Рейневан почув своє прізвище.
На майдані крутилося трохи солдатів, горіли вогнища й мазниці, але морок підсіння давав настільки добре укриття, що Рейневан не побоявся вилізти на ослін, став навшпиньки і крізь міхур у вікні зазирнув у кімнату. Міхурі були дуже брудні, а кімната освітлена тьмяно. Проте можна було розгледіти, що розмовляли троє. Одним був Конрад, єпископ Вроцлава. Будь-які сумніви щодо цього розвіював голос, по-юначому дзвінкий і виразний.
— Повторюю, ми дуже вдячні вам, панове, за інформацію. Нам самим нелегко було б її роздобути. Купців губить жадібність, а в торгівлі важко дотримуватися конспірації, таємниці не збережеш, надто багато ланок і посередників. Рано чи пізно надійде донос на того, хто з гуситами кумається і торгує з ними. Але з панами шляхтичами й міщанами набагато складніше, вони вміють тримати язик за зубами, мусять остерігатися Інквізиції, знають, що трапляється з єретиками і гуситськими поплічниками. І це правда, повторю ще раз, що без допомоги з Праги ми б ніколи не напали на слід такого собі Альбрехта Барта чи Петера де Беляу.
Чоловік, що сидів спиною до вікна, заговорив з акцентом, якого Рейневан не міг сплутати з жодним іншим. Це був чех.
— Петер з Беляви, — відповів він єпископу, — умів зберігати таємниці. Навіть у нас, у Празі, мало хто про нього знав. Але знаєте, як воно є: серед ворогів людина обережна, а серед друзів язики розв'язуються. І раз ми вже про це заговорили, то, сподіваюся, тут, серед друзів, у вас, єпископе, не вирвалося яке-небудь необережне слівце стосовно моєї особи?
— Ви мене ображаєте таким припущенням, — гордо сказав Конрад. — Я не дитина. Крім того, наш з'їзд не випадково відбувається тут, у Дембовці, у глушині. Це надійне і таємне місце. Та й люди з'їхалися надійні. Друзі і союзники. Зрештою, жоден з них, дозволю собі зауважити, вас навіть не бачив.
— Похвальна передбачливість. Тому що, можете мені повірити, гуситські вуха є у свидницькому замку, у пана фон Колдіца, є і в пана Пути в Клодзьку. Щодо присутніх тут моравських панів я теж радив би бути особливо обережним. Без образ, однак вони полюбляють переходити від одної сторони до іншої. Пан же Ян з Краваржа має серед гуситів чимало родичів і свояків.
Заговорив третій із розмовців. Він сидів найближче до каганця. Рейневан бачив довге чорне волосся і пташине обличчя, що наводило на думку про великого стінолаза.
— Ми обережні, — сказав Стінолаз. — І пильні. А за зраду зуміємо покарати, можете мені повірити.
— Та вірю, вірю, — фиркнув чех. — Як же не вірити? Після того, що спіткало Петера з Беляви, пана Барта? Купців Пфефферкорна, Ноймаркта і Троста? Демон, ангел помсти, лютує в Шльонську, б'є з ясного неба. У самий полудень. Воістину daemonium meridianum… Страх охопив людей…
— І дуже добре, — спокійно втрутився єпископ, — що охопив. І мусив був охопити.
— А результати, — похитав головою чех, — видно неозброєним оком. Порожньо стало на карконошських перевалах, на диво мало купців вирушають у Чехію. Наші шпигуни вже не ходять з місіями на Шльонськ так охоче, як колись, крикливі донедавна емісари з Градця і Табора теж якось попритихали. Люди балакають, справа обростає плітками, росте як снігова куля. Петера де Беляу начебто жорстоко покололи. Пфефферкорна не вберегло, кажуть, навіть святе місце, смерть наздогнала його в костелі. Гануш Трост утікав уночі, але ангел помсти, як виявилося, не тільки опівдні, але і в темряві ночі бачить та убиває. А раз я вам їхні прізвища подав, єпископе, — то що ж, виходить, вони на моїй совісті.