Шарлей розвернув коня, стоячи в стременах, вдивлявся і напружував слух. Рейневан же, навпаки, скулився в сідлі, зміна в голосі Самсона пройняла його жахом. Кінь Генріха Гакеборна захрипів, переступив ногами. Самсон крикнув. Рейневан зойкнув.
І тоді бозна-звідки і бозна-як із темного неба на них накинулися кажани.
Це не були, звісно ж, звичайні кажани. Хоча від звичайних вони були більші не набагато, максимум удвічі, проте мали неприродно великі голови, величезні вуха, очі — мов розжарені вуглини та повні білих іклів пащеки. І було тих кажанів тьма тьмуща, ціла хмара, рій. Їхні вузькі крила свистіли і сікли, ніби ятагани.
Рейневан розмахував руками, як ошалілий, відбиваючись від бестій, що люто атакували. З криком жаху і відрази він зривав із себе тих із них, які чіплялися за шию і волосся. Декотрих із них він скидав, збивав, як м'ячі, інших хапав і душив, але решта дряпали обличчя, вгризалися в долоні, боляче кусали вуха. Поруч Шарлей наосліп рубав навколо себе шаблею, густо розбризкувалася чорна кажаняча кров. На голові Шарлея сиділи чотири тварюки, Рейневан бачив, як по чолу і щоках демерита струменить кров. Самсон боровся мовчки, чавив істот, що обліпили його, хапаючи їх у жмені по кілька нараз. Коні харапудилися, шарпалися, дико іржали.
Шабля Шарлея свиснула над самою головою Рейневана, клинок шмагонув по волоссю і змів із нього кажана — велику, вгодовану й винятково нахабну тварину.
— Ноги! — гаркнув демерит. — Треба втікати! Ми не можемо тут залишатися!
Рейневан пришпорив коня, також зненацька зрозумівши. Це були не звичайні кажани, а покручі, викликані чарами, а це могло означати тільки одне: що їх наслали переслідувачі — і що ці переслідувачі ось-ось з'являться. Вони рвонули галопом, підганяти коней не довелося, тварини в паніці забули про втому і бігли так швидко, ніби за ними гналися вовки. Кажани не дали залишити себе позаду, вони невпинно насідали, пікірували і валилися на їхні голови, а захищатися на повному скаку було важко. Це вдавалося тільки Шарлеєві, який, пустивши коня галопом, рубав своєю шаблею і косив кажаниськ із такою вправністю, ніби народився і всю свою молодість провів серед татар.
Рейневана ж, як знову виявилося, невдачі переслідували ще гірше, ніж Йону. Кажани дошкуляли всім трьом, але саме Рейневанові один вчепився у волосся на чолі так, що зовсім заслонив очі. Ці малі потвори атакували всіх трьох коней, але тільки Рейневановому коневі один з кажанів заліз просто у вухо. Кінь сіпнувся з диким іржанням, трясучи опущеною головою, а тоді хвицнув крупом із такою силою, що осліплений Рейневан вилетів із сідла, немов камінь із катапульти. Позбувшись тягаря, кінь рвонув у дикий чвал і був би втік у ліс, та, на щастя, Самсон устиг схопити його за повід і зупинити. Шарлей же зіскочив з коня і з шаблею над головою кинувся межи кущі ялівцю, де над Рейневаном, який качався у високій траві, кажани нависли, немов сарацини над поверженим на землю паладином. Вигукуючи страшні прокльони й бридко лаючись, демерит хльостав шаблею, аж на всі боки бризкала кров. Поруч Самсон бився в сідлі, однією рукою: іншою він тримав обох ошалілих коней. Це було до снаги тільки такому богатиреві, як Самсон.
Рейневан же був першим, хто помітив, що у бій вступили нові сили. Може, тому, що він стояв навкарачки й намагався вибратися з бою, тримаючи ніс понад самою травою. Рейневан побачив, як трава раптом почала стелитися по землі, низько, ніби прибита вітром. Він підняв голову — і за якихось двадцять кроків від себе побачив чоловіка, майже старця, але просто гігантської статури, з палаючими очима і левиною гривою молочно-білого волосся. Старець тримав костур, дивний, сучкуватий, фантастично повикручуваний, достоту як змій, що застиг у пароксизмі муки.
— На землю! — громовим голосом крикнув старець. — Не підніматися!
Рейневан розпластався на землі. Він відчував, як дивний вихор засвистав у нього над головою. Почув приглушені матюки Шарлея. І несподіваний, різкий, пронизливий писк кажанів, які доти нападали на них у повному мовчанні. Писк затих так само раптово, як почався. Рейневан почув і відчув, як навколо щось падає градом, глухо, наче стиглі яблука, вдаряючись об ґрунт. Він також відчував на волоссі та спині щось, ніби дрібніший дощ, маленький, сухий і шурхітливий. Роззирнувся. Навколо куди не глянь валялися мертві кажани, а згори, з гілок дерев, сипалася безперервна, рясна злива мертвих комах: дрібних і великих жуків, павуків, гусениць і метеликів.
— Matavermis… — зітхнув він. — Це було Matavermis…
— Ну, ну, — сказав старий. — Знається! Молодий, але бувалий. Вставай. Уже можна.