— За вашу нічну допомогу, — Шарлей відкашлявся, злегка поклонився, але не Буко і Вейраху, а сивоволосому магу, який сидів на пні й байдуже спостерігав. — За вашу нічну допомогу дякую. Аж ніяк не бажаючи нагадувати, що минув лише тиждень відтоді, як ми під Лютомією рятували задниці панів Римбаби і Віттрама. Так що ми квити. А якою дорогою поїхав колектор, на жаль, не знаю. Ми згубили слід його свити позавчора після полудня. А оскільки перед самими сутінками зустріли Рейневана, то колектор перестав нас цікавити.
— Тримайте мене! — гаркнув Буко фон Кроссіг. — Тримайте мене, курва, бо я його приб'ю! Бо мене шляк трафить! Ви чули? Він згубив слід! Його колектор цікавити перестав! Його, курва, перестала цікавити тисяча гривень! Наша тисяча гривень!
— Яка там тисяча, — не подумавши, ляпнув Рейневан. — Там не було тисячі. Там було… тільки… п'ятсот…
Швидко, дуже швидко він збагнув усю глибину своєї дурості.
Буко фон Кроссіг вихопив меч так швидко, що брязкіт клинка в піхвах, здавалося, ще звучав, ще висів у повітрі, коли вістря вже торкалося Рейневанового горла. Шарлей устиг зробити тільки півкроку, як наткнувся грудьми на так само швидко вихоплені клинки Вейраха і де Трескова. Клинки всіх інших націлилися на Самсона і зупинили його. Усяка видимість фамільярної доброзичливості зникла, мовби її вітром здуло. Люті, примружені, жорстокі очі раубрітерів не залишали сумнівів у тому, що зброєю вони скористаються. І що зроблять це без найменших докорів сумління.
Сивоволосий маг, який сидів на пеньку, зітхнув і покрутив головою. Але обличчя він і далі мав байдуже.
— Губертику, — поволі сказав Буко фон Кроссіг одному зі зброєносців. — Візьми ремінь, зроби зашморг і закинь на оту гілляку. Не ворушися, Хагенау.
— Не ворушися, Шарлею, — як луна повторив де Тресков.
Мечі решти сильніше вперлися в груди і шию Самсона.
— Отже, — Буко, не відводячи зброї від горла Рейневана, наблизився, глянув йому в очі. — Отже, на возі колектора не тисяча, а п'ятсот гривень. Ти це знаєш. Значить, знаєш і те, куди він поїхав. Перед тобою, хлопче, простий вибір: або ти це знаєш, або висиш.
Раубрітери поспішали, нав'язували швидкий темп. Не шкодували коней. Де тільки дозволяла місцевість, гнали галопом, гнали щосили.
Вейрах і Римбаба, як виявилося, знали ці місця й провадили короткою дорогою.
Їм довелося збавити швидкість, бо коротка дорога вела через сильно підмоклий торф'яник у долині річки Будзувки, лівої притоки Ниси Клодзької. Тільки тоді Шарлею, Самсону і Рейневану підвернулася нагода коротко переговорити.
— Не робіть дурниць, — стиха застеріг Шарлей. — І не пробуйте втікати. Оті двоє за нами мають арбалети і не зводять із нас очей. Краще слухняно їхати з ними…
— І взяти, — єхидно докінчив Рейневан, — участь у бандитському нападі? Так, Шарлею, далеко мене завело знайомство з тобою. Я став розбійником.
— Нагадую, — втрутився Самсон, — що ми зробили це заради тебе. Щоб урятувати тобі життя.
— Канонік Беесс, — додав Шарлей, — наказав мені захищати тебе й оберігати…
— І зробити, щоб я опинився поза законом?
— Завдяки тобі, — різко відповів демерит, — ми їдемо на Сціборову Вирубку, саме ти видав Кроссігу місце привалу збирача. Швидко видав, йому навіть не довелося довго тебе трясти. Треба було міцніше триматися, мужньо мовчати. Тепер ти був би порядним повішеником з чистою совістю. Здається мені, ти в цій ролі почувався би краще.
— Злочин — це завжди…
Шарлей сердито махнув рукою, пришпорив коня.
Над торф'яником піднімався туман. Баговиння вгиналося, чвакало під копитами. Кумкали жаби, бухкали болотяні бугаї, ґелґотіли дикі гуси. Неспокійно озивалися і з плюскотом ставали на крило качки і селезні. Щось велике — мабуть, лось — продиралося крізь хащі.
— Те, що зробив Шарлей, — сказав Самсон, — він зробив заради тебе. Ти ображаєш його своєю поведінкою.
— Злочин… — прокашлявся Рейневан, — завжди залишається злочином. Його ніщо не може виправдати.
— Та невже?
— Ніщо. Не можна…
— Знаєш що, Рейневане? — Самсон Медок уперше проявив щось на кшталт роздратування. — Грав би ти в шахи. Там усе буде так, як тобі подобається. Тут — чорні, там — білі, а всі поля — квадратні.