— Встань.
Він встав.
— Знай, — промовив князь, свердлячи його палаючим поглядом, — що я не схвалюю твого вчинку. Мало того, я вважаю його недостойним, ганебним і гідним кари. І щиро раджу тобі пошкодувати, що ти це скоїв, і покаятися, Рейнмаре Беляу. Мій капелан запевняє мене, що в пеклі є спеціальний анклав для чужоложців. Чорти тяжко мучать там грішників на знарядді гріха. У подробиці не вдаватимусь з огляду на присутність тут дівчини.
Сенешаль Рудігер Хаугвіц гнівно фиркнув. Рейневан мовчав.
— Яку сатисфакцію ти даси Гельфрадові фон Стерча, — продовжував Кантнер, — це вже його і твоя справа. Не мені в неї втручатися, тим більше, що й ти, і він — васали не мої, а князя Яна Зембицького. І, в принципі, я повинен відправити тебе до Зембиць. Умивши руки.
Рейневан ковтнув слину.
— Але, — продовжив князь після хвилини драматичного мовчання, — я не Пілат. Це раз. По-друге, пам'ятаючи про твого батька, який під Танненбергом віддав життя при боці мого брата, я не допущу, щоби тебе вбили заради дурної кровної помсти. По-третє, вже настав час узагалі покінчити із кровними помстами й жити, як належить європейцям. Це все. Я дозволяю тобі їхати у моєму почті хоч і до самого Вроцлава. Але на очі мені не лізь. Бо не тішить їх твій вигляд.
— Ваша князівська…
— Іди, я сказав.
Полювання закінчилося остаточно. Соколам понадягали клобучки на голови, впольовані качки і чаплі розм'якали, приторочені до драбин воза, князь був задоволений, його почт теж, бо полювання, яке обіцяло затягтися, тривало зовсім недовго. Рейневан зауважив кілька виразно вдячних поглядів — кортежем уже встигло рознестися, що то саме з огляду на нього князь скоротив полювання і рушив далі. Рейневан небезпідставно побоювався, що рознестися встигло не тільки це. Вуха йому пашіли, як перед першим побаченням.
— Усі, — буркнув він до Бенно Еберсбаха, який їхав поруч, — все знають…
— Усі, — підтвердив зовсім не весело олесницький лицар. — Але, на твоє щастя, не все.
— Що?
— Дурника корчиш, Беляу? — запитав Еберсбах, не підвищуючи голосу. — Кантнер, напевно, прогнав би тебе, а може, й відіслав би тебе зв'язаним до каштеляна, якби знав, що в Олесниці був труп. Так, так, не витріщайся на мене. Юний Ніклас фон Стерча мертвий. Гельфрадові роги як роги, але вбитого брата Стерчі не вибачать тобі нізащо.
— Пальцем… — проговорив Рейневан, кілька разів глибоко вдихнувши повітря. — Я й пальцем не торкнувся Нікласа. Присягаюся.
— А до всього, — Еберсбах демонстративно проігнорував клятву, — прекрасна Аделя звинуватила тебе в чаклунстві. У тому, що ти причарував її і приневоленою скористався.
— Навіть якщо це правда, — відповів після паузи Рейневан, — то її до цього змусили. Погрожуючи смертю. Адже вона у них в руках.
— Аж ніяк, — заперечив Еберсбах. — Від августинців, у яких вона привселюдно звинуватила тебе в диявольських практиках, прекрасна Аделя втекла до Ліготи. За ворота монастиря цистерціанок.
Рейневан полегшено зітхнув.
— Не вірю, — повторив він, — у ці звинувачення. Вона мене кохає. А я кохаю її.
— Прекрасно.
— Ото щоби знав, що прекрасно.
— Але по-справжньому прекрасно, — подивився йому в очі Еберсбах, — стало після того, коли обшукали твою робітню.
— Гм. Оцього я й боявся.
— І дуже правильно. На мою скромну думку, інквізиція поки що не сидить у тебе на шиї тільки тому, що вони ще не закінчили інвентаризувати диявольщини, яку познаходили в тебе. Від Стерчів Кантнер, може, тебе й захистив би, але від інквізиції, мабуть, ні. Коли рознесеться звістка про це твоє чорнокнижництво, він сам тебе їм видасть. Не їдь із нами до Вроцлава, Рейневане. Відлучися кудись раніше і втікай, сховайся де-небудь. Добре тобі раджу.
Рейневан не відповів.
— А між іншим, — кинув знічев'я Еберсбах, — ти справді знаєшся на магії? Бо я, розумієш, недавно познайомився з панною… Ну… Як би то сказати… Придався би якийсь еліксир…
Рейневан не відповів. З голови кортежу долинув окрик.
— Що там?
— Бикув, — здогадався Бичок Кромпуш, підганяючи коня. — Заїжджий двір «Під гусаком».
— І слава Богу, — упівголоса додав Якса з Вишні, — бо я через усе це сране полювання нестерпно зголоднів.
Рейневан і цього разу не відповів. Протяжне бурчання, що видобувалося з його нутрощів, було аж надто промовистим.
Заїжджий двір «Під гусаком» був чималий і напевне популярний, позаяк тут було повно гостей, як місцевих, так і прибулих, що було видно з коней, возів, а також із пахолків та збройних людей, які поралися коло них. Коли почт князя Кантнера із великою помпою і галасливо в'їхав у подвір'я, корчмар уже був попереджений. Він вилетів із вхідних дверей, наче куля з бомбарди, розганяючи птицю і розбризкуючи гній. Він переступав з ноги на ногу і згинався в поклонах.