Під час церемонії знайомства Горн і Шарлей довго придивлялися один до одного, примружуючи повіки і покусуючи губи. Було видно, що натрапив пройдисвіт на пройдисвіта і шельма на шельму. Причому це було видно настільки виразно, що жоден із пройдисвітів ні про що іншого не запитав.
— То значить, — роззирнувся Горн, — сидимо, де сидимо. Франкенштейн, госпіталь регулярних каноніків, охоронців Гробу Єрусалимського. Narrenturm. Вежа блазнів.
— Не тільки, — злегка примружився Шарлей. — Про що шановному панові, поза сумнівом, відомо.
— Шановному панові, поза сумнівом, відомо, — визнав Горн. — Тому що запроторили його сюди Інквізиція та єпископський significavit. Ну що ж, що би там не думати про Святу Курію, їхні в'язниці зазвичай пристойні, просторі та чисті. Тут теж, носом чую, прийнято час від часу параші випорожнювати, а пансіонери виглядають незле… Видно, божогробці дбають. А як годують?
— Кепсько. Проте регулярно.
— Це непогано. Останньою дуркою, яку я бачив, була флорентійська Паццерія при Санта-Марія-Нуова. Треба було бачити тамтешніх пацієнтів! Виголоднілі, завошивлені, зарослі, брудні… А тут? Вас, як бачу, хоч зараз до двору. Ну, може, не до імператорського, не у Вавель… Але вже у такому собі Вільні, гарантую, ви могли б з'явитися так, як ото стоїте, не дуже б і вирізнялися. Та-а-ак… Міг, міг я потрапити гірше… Якби ж то ще тут не було цих ненормальних… Буйних, сподіваюся, серед них немає? Або, Боже борони, содомітів?
— Нема, — заспокоїв Шарлей. — Збавила нас свята Димпна. Лише ці, оно. Лежать, бурмочуть, бавляться своїми когутиками. Нічого особливого.
— От і прекрасно. Ну що ж, побудемо трохи разом. А може, й довше, ніж трохи.
— Може, й коротше, ніж ви думаєте, — кривувато посміхнувся демерит. — Ми сидимо тут уже від дня святого Корнелія. І з дня на день чекаємо інквізитора. Хтозна, може, це вже сьогодні?
— Сьогодні — ні, — спокійно запевнив Урбан Горн. — Завтра — також ні. Інквізиція зараз має інші заняття.
Хоч на нього й тиснули, до пояснень Горн приступив лише після обіду. І, до речі, з'їв його з апетитом. І не погидував решткою, якої не доїв Рейневан, котрий останнім часом почував себе не найкраще і втрачав апетит.
— Його пресвітлість єпископ вроцлавський Конрад, — пояснив Горн, пальцем вибираючи з дна миски останні крупинки, — ударив на гуситську Чехію. Разом із паном Путою з Частоловиць напав на Находсько і Трутновсько.
— Хрестовий похід?
— Ні. Грабіжницький рейд.
— Та це ж, — посміхнувся Шарлей, — точнісінько одне і те ж.
— Ого, — фиркнув Горн. — Я мав запитати, за що шановний пан сидить, але тепер уже не запитаю.
— І добре. То що там з тим рейдом?
— Приводом, якщо взагалі був потрібен привід, було буцімто пограбування гуситами збирача податків, скоєне начебто тринадцятого вересня. Тоді заграбастали нібито аж півтори тисячі з гаком гривень.
— Скільки?
— Я ж сказав: буцімто, начебто, нібито… Ніхто в це не вірить. Але як привід єпископові це підійшло. А час він вибрав старанно. Ударив за відсутності гуситських польових військ із Градця-Кралове. Тамтешній гетьман, Ян Чапек із Сан, на той час саме пішов на Під'єштеддя, аж під лужицький кордон. Звідси випливає, що єпископ має непоганих шпигунів.
— Ну звісно, що має, — Шарлей навіть оком не повів. — Говоріть далі, пане Горн. Говоріть, не звертайте уваги на божевільних. Ще встигнете надивитися.
Урбан Горн відірвав погляд від Нормального, який з ентузіазмом займався рукоблудством. І від одного з дебілів, який зосереджено ліпив із власних відходів малесенький зіккурат.
— Та-а-а-ак… На чому це я… Ага. Єпископ Конрад і пан Пута ввійшли в Чехію дорогою через Левін і Гомоле. Спустошили й пограбували місцевості біля Находа, Трутнова і Візмбурка, спалили села. Грабували, вбивали всіх, хто потрапив під руку, — чоловіків, жінок, без різниці. Милували дітей, які поміщалися під животом у коня. Деяких.
— А потім?
— Потім…
Вогнище догоряло, полум'я вже не стугоніло і не тріскотіло, ще тільки повзало по купі дров. Дрова не згоріли повністю, бо, по-перше, день був сльотавий, а по-друге, дрова взяли вогкі, щоб єретик не згорів занадто швидко, щоби пошкварчав і як слід відчув передсмак кари, яка чекала на нього в пеклі. Однак все ж таки дещо перестаралися, не подбали про дотримання золотої середини, помірності й компромісу — надлишок мокрих дров призвів до того, що злочинець не згорів, зате дуже швидко задихнувся від диму. Навіть не встиг особливо покричати. І згорів не до кінця — прив'язаний ланцюгом до палі труп загалом зберіг людські риси. Криваве, недосмажене м'ясо в багатьох місцях ще трималося на кістяку, шкіра звисала поскручуваними пасмами, а оголена там і сям кістка була більше червоною, ніж чорною. Голова спеклася досить рівно, обвуглена шкіра відпала від черепа. Зуби ж, які біліли у роті, розкритому в передсмертному воланні, надавали загальній картині досить моторошного вигляду.