Написи в колі палали все яскравіше, примарним блиском освітили стіну. Мури вежі почали відчутно вібрувати. Горн вилаявся. Тома Альфа заскиглив. Один із дебілів голосно заплакав, почав кричати. Шарлей зірвався, як пружина, підбіг, коротким ударом кулака в скроню повалив його на лігво, втихомирив.
— Босмолетік, Єйсмі, Ет, — Рейневан нахилився, торкнувся чолом середини пентаграми. Потім, випроставшись, взявся за відшліфовану, загострену на камені зламану голівку вухналя. Різким рухом розрізав шкіру на подушечці великого пальця, торкнувся пальцем, із якого стікала кров, чола. Набрав повітря в легені, усвідомлюючи, що настає момент найбільшого ризику і небезпеки. Коли кров потекла досить сильно, намалював нею в центрі кола знак.
Таємничий, страхітливий, заборонений знак Скірлін.
— Veni, Мерсільде! — крикнув він, відчуваючи, як фундамент Вежі блазнів починає трястися і двигтіти.
Тома Альфа знову заскиглив, але замовк одразу, як тільки Шарлей показав йому кулака. Вежа двигтіла дедалі помітніше.
— Тауль! — евокував Рейневан гортанним і хрипким голосом, як наказували гримуари. — Варф! Пан!
Гоетичне Коло запалало яскравіше, освітлене ним місце на стіні потроху переставало бути просто плямою, починало набувати форми й обрисів. Обрисів людини. Ну, не зовсім людини. Бо в людей не буває ні таких величезних голів, ні таких довжелезних рук. Ні гігантських рогів, які виростають з чола, опуклого, наче в бика.
Вежа двигтіла, дебіли вили на різні голоси, їм голосно вторив Тома Альфа. Горн підхопився.
— Досить! — гаркнув він, перекриваючи шум. — Рейневане! Зупини це! Зупини, псякрев, цю чортівню! Ми загинемо через тебе!
— Варф! Клеміах!
Подальші слова евокації застрягли йому в горлі. Вогненна постать на стіні була вже настільки чіткою, що змогла подивитися на нього двома величезними зміїними очима. Бачачи, що фігура не обмежується поглядом, а й простягає руки, Рейневан заверещав від страху. Жах паралізував його.
— Серу… геат! — пробурмотів він, розуміючи, що йому заплітається язик. — Арів…
Шарлей підскочив, ухопив його ззаду за горло, другою рукою затиснув рот, відволік, безвольного від жаху потягнув по соломі в найдальший куток, до дебілів. Тома Альфа втік на сходи, пронизливим вереском закликаючи на допомогу. Горн же — було видно, що в абсолютному розпачі, — схопив із підлоги парашу й вихлюпнув її вміст на все: на occultum, на коло, на пентаграму і на фігуру, що вибиралася зі стіни.
Ревіння, яке пролунало, змусило всіх затиснути вуха руками і зіщулитися на підлозі. Раптом війнуло жахливим вихором, здійнялася віхола підхопленої ним соломи й пилюки, курява полізла в очі, засліпила. Вогонь на стіні пригас, приглушений клубами смердючої пари; він сичав, аж поки нарешті не згас остаточно.
Але це ще не був кінець. Тому що раптом гримнуло. Гримнуло страшно, але не з боку затягнутого смердючим димом occultum, а згори, з вершини сходів, від дверей. Посипалися уламки, справжній град тесаного каміння у білій хмарі тиньку і сухого розчину. Шарлей схопив Рейневана і метнувся разом із ним під аркаду сходів. Вчасно. На їхніх очах обтяжена завісами груба дошка з дверей, що падала згори, поцілила одному з переляканих дебілів просто в череп, розполовинивши його, як яблуко.
У лавині уламків згори впала людина, розкинувши навхрест руки і ноги.
«Валиться Narrenturm, — промайнуло в Рейневановій голові. — Розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний смішний блазень падає з Вежі блазнів, яка розсипається на кавалки, летить униз, до загибелі. Це я той блазень, я падаю, лечу в провалля, на дно. Загибель, хаос і руйнування, у яких винний я сам. Блазень і божевільний, я викликав демона, розчинив пекельні брами. Я відчуваю сморід пекельної сірки…»
— Це порох… — вгадав його думку Шарлей, який зіщулився поруч. — Хтось порохом висадив двері… Рейнмаре… Хтось…
— Хтось нас звільняє! — вигукнув, вибираючись із купи щебеню, Горн. — Це порятунок! Це наші! Осанна!
— Гей, хлопці! — по-чеськи крикнув хтось згори, з боку висаджених дверей, звідки вже пробивалося денне світло і свіже морозне повітря. — Виходьте! Ви вільні!
— Осанна! — повторив Горн. — Шарлею, Рейнмаре! Виходимо, скоріше! Це наші! Чехи! Ми вільні! Далі, бігом, на сходи!
Сам він побіг першим, не чекаючи. Шарлей побіг за ним. Рейневан кинув погляд на згаслий occultum, з якого все ще піднімалася пара, на зіщулених у соломі дебілів. Поспішив на сходи, по дорозі переступивши через труп Томи Альфи, якому вибух, що розвалив двері, приніс не звільнення, а смерть.
— Осанна! — нагорі Урбан Горн уже вітав визволителів. — Осанна, братія! Здрастуй, Галада! Господи, Раабе! Тибальд Раабе! Це ти?