— До побачення! — названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. — До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!
Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.
Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в'їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п'ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в'язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу — зокрема, на розмову.
— Самсоне! Як ти нас знайшов?
— Це було непросто, — велетень підтягнув попругу. — Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших — що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.
— Дайте спокій, пане Самсоне, — з легким докором промовив голіард. — Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як…
— Усі ми знаємо, — холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, — як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.
— Пан Тибальд Раабе, — дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, — не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого — ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.
— Так воно і було, паничу, — голіард зніяковіло почервонів. — Ох і перелякався ж я тоді… Але все швидко… з'ясувалося…
— З'ясувалося, — спокійно перебив Самсон, — що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.
— Який збіг, — Шарлей вишкірив зуби. — І який врожай на…
— Шарлею, — обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. — Не розвивай тему… Добре?
— Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?
— А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: «Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці — тих мешканців темряви».
— Ісая! — вразився Рейневан.
— Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.
— Не в цьому річ. Його так звали… Ми його так називали… І він показав вам… Вежу блазнів?
— Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.
— І тоді, — заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, — гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.
— Причини, — кашлянув голіард, — скоро з'ясуються. Будьте терплячими, пане.
— Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.
— Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, — холодно сказав чех на ім'я Бразда, командир загону, який під'їхав і зупинив коня поруч із ними. — Причини, чому ми витягли вас з ями, з'ясуються, коли настане час. Не раніше.
Бразда, як і більшість чехів у загоні, носив на грудях вирізану з червоного сукна чашу. Але він був єдиним, хто прикріпив гуситський знак просто на видний на вапенроці герб — чорні перехрещені остереви на золотому полі.
— Я — Бразда з Клінштейна, з роду Роновиців, — підтвердив він здогади. — А тепер — кінець розмовам, далі в дорогу! Час підганяє. А ми на ворожій території!
— Факт, тут небезпечно, — погодився Шарлей глузливо, — носити чашу на грудях.
— Навпаки, — заперечив Бразда з Клінштейна. — Такий знак оберігає і захищає.