Потім він нахилився і зірвав модникові з пояса гаптовану калитку.
— Багате місто Стшегом, — сказав він. — Багате місто. Гроші, самі погляньте, валяються на вулицях.
— На вашому місці… — промовив трохи тремтячим голосом власник пивної ятки, — на вашому місці я би втікав, пане. Це багаті купці, гості вельможного пана Гунцеліна фон Лаасана. Так їм і треба за ті бійки, що їх вони вчиняють одна по одній… Одначе краще втікайте, бо пан фон Лаасан…
— …у цьому місті править, — докінчив Шарлей, забираючи гаманець у третього жевжика. — Дякую за пиво, добрий чоловіче. Ходімо, Рейнмаре.
Вони пішли. А джинджик із ножем у стегні ще довго проводжав їх розпачливим, безупинним плачем немовляти:
— Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Якомога вигідніше розсівшись на замшілому пні, Шарлей розглядав монети, які висипав із гаманців у шапку. Він не приховував невдоволення.
— Судячи з одягу й манер, — нарікав він, — можна було б сказати, що то заможні вискочки. А в капшуках, сам подивися, хлопче, яка жахлива бідося. Яке сміття! Два екю, кілька обрізаних паризьких сольдо, чотирнадцять грошів, півгроші, магдебурзькі пфеніги, прусські скойці і шеляги, динари і гелери, тонші від облаток, ще якесь гівно, що його я навіть і розпізнати не можу, бігме, фальшивки. Більше, дідько б мене побрав, варті їхні капшуки, гаптовані срібною ниткою і перлами. Але капшуки — не гроші, де я їх тепер збувати буду? А монет тут не вистачить навіть на паршивого коня, а коня я, псякрев, мушу мати. Хай би йому холера, одежа тих джиґунців також більше коштувала. Таки треба було мені їх догола пороздягати.
— Тоді, — досить різко зауважив Рейневан, — пан фон Лаасан послав би за нами, мабуть, не дванадцять, а сто чоловік. І не по одному, а по всіх трактах.
— Але він послав дванадцять, тому не патякай.
Справді, не минуло й півгодини після того, коли вони обоє залишили Стшегом через Яворську браму, як з тієї самої брами вилетіли і помчали трактом дванадцять кіннотників у кольорах Гунцеліна фон Лаасана, вельможі, пана у стшегомському замку і фактичного володаря міста. Однак Шарлей, доводячи свою кмітливість, невдовзі після виїзду з міста звелів Рейневанові звернути в ліс і сховатися в гущавині. Тепер він вичікував, бажаючи переконатися в тому, що погоня таки не повернеться.
Рейневан зітхнув і присів біля Шарлея.
— Результат нашого знайомства є таким, — сказав він, — що якщо сьогодні вранці за мною ганялися тільки брати Стерчі і найняті ними головорізи, то вже під вечір мені наступають на п'яти фон Лаасан і стшегомські кнехти. Аж страшно подумати, що буде далі.
— Це ти кликав на допомогу, — знизав плечима демерит. — Я ж, натомість, зобов'язався опікуватися тобою і захищати тебе. Я вже згадував про це, але ти не був ласкавий повірити, Хома невіруючий. То що, наочний доказ тебе переконав? Чи тобі все-таки треба торкнутися ран?
— Якби тоді раніше надбігла сторожа, — надувся Рейневан, — або дружки побитих, то й справді-таки було б чого торкатися. А о цій порі я би вже висів. А ти, мій опікун і захисник, висів би коло мене. На сусідньому гаку.
Шарлей не відповів, тільки знову знизав плечима і розвів руками. Рейневан мимоволі посміхнувся. Він усе ще не йняв віри дивному демериту і все ще не розумів, звідки бралася довіра до нього в каноніка Отто Беесса. Він усе ще не тільки не наближався до Аделі, а й, здається, весь час від неї віддалявся. До переліку місцевостей, куди йому тепер не слід було потикатися, додався Стшегом. Та проте Шарлей, що там казати, трохи йому заімпонував. Рейневан очима душі вже бачив, як Вольфгер Стерча стоїть навкарачки й один по одному випльовує зуби. Як Морольд, який в Олесниці тягав Аделю за волосся, сидить і реве: «Уа-а-уа-а!»
— Де ти навчився так битися? У монастирі?
— У монастирі, — спокійно підтвердив Шарлей. — Повір мені, хлопче, у монастирях повно вчителів. Майже кожен, хто туди прибуває, щось уміє. Так що потрібно тільки хотіти вчитися.
— З демеритами у кармелітів було так само?
— Ще краще, у сенсі навчання, ясна річ. Ми мали купу часу, який не було куди подіти. Особливо якщо тобі не подобався брат Барнаба. Брат Барнаба, цистерціанець, хоча вродливий і пухленький, як дівчинка, дівчинкою все-таки не був, і цей факт декотрим з-поміж нас трішечки заважав.