Кущі зашелестіли, кінь форкнув, а Рейневан підстрибнув.
Із заростей вийшов, підтягуючи штани, жебрак, класичний представник місцевого фольклору. Один із мандрівних жебрущих дідів, сотні яких вешталися шляхами, старцювали у брамах і на паперті, випрошували милостиню під жіночими монастирями та їжу по корчмах і селянських дворах.
— Слава Ісусу Христу!
— Навіки слава, амінь.
Жебрак, звичайно ж, виглядав як типовий жебрак. Його свитина пістрявіла різнобарвними латками, личаки і кривий костур пам'ятали чимало доріг. З-під обдертої шапки, сирівцем для якої послужили головним чином шкурки зайців і котів, визирав червоний ніс і скуйовджена борода. На плечі дід ніс торбу, що діставала аж до землі, а на шиї — підвішений на шнурку олов'яний кухоль.
— Помагай вам святий Вацлав і святий Вінцентій, свята Петронелла і свята Ядвіга, покровителька…
— Куди ведуть ці дороги? — обірвав літанію Шарлей. — Котра з них, діду, до Свидниці?
— Га? — приклав дід долоню до вуха. — Що кажете?
— Куди дороги ведуть?!
— А-а-а… Дороги… Ага… Знаю! Тудою йдеться на Ольшани… А ондейки до Свебодзиць… А тамойка… От біда… Забув, де…
— Не має значення, — Шарлей махнув рукою. — Я вже все знаю. Якщо там Свебодзиці, то в протилежний бік Становиці, при стшегомському тракті. Отже, до Свидниці, через Яворову Гуру, веде саме ця дорога. Бувай здоровий, діду.
— Помагай вам святий Вацлав…
— А якби, — цього разу перервав Рейневан, — якби хто-небудь про нас випитував… То ви нас не бачили. Зрозуміли?
— Та що ж не зрозуміти? Помагай вам свята…
— А щоб ти добре пам'ятав, про що тебе просили, — Шарлей попорпався у капшуку, — ось тобі, діду, грошик.
— О Господи! Дякую! Помагай вам…
— І вам теж.
— Глянь-но, — Шарлей обернувся, перш ніж вони трохи від'їхали. — Ти тільки поглянь, Рейнмаре, як він тішиться, як обмацує й радісно обнюхує монету, як насолоджується її товщиною і вагою. Воістину, така картина — справжня нагорода для дарочинця.
Рейневан не відповів, бо його увагу привернули зграї птахів, які зненацька злетіли над лісом.
— Це таки правда, — вів далі Шарлей, із серйозною міною крокуючи поруч із конем, — що ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці. Ти мене слухаєш, Рейнмаре?
— Ні. Я дивлюся на цих птахів.
— Яких птахів? О, пся крев! До лісу! До лісу, швидко!
Шарлей з розмаху садонув коня у круп, а сам помчав із такою швидкістю, що кінь, який з переляку рвонув у галоп, зміг його наздогнати тільки за лінією дерев. У лісі Рейневан зіскочив із сідла, затягнув коня в густі зарості, а потім приєднався до демерита, що спостерігав за дорогою з гущавини. Якийсь час нічого не відбувалося, птахи перестали скрекотіти, стало тихо і так спокійно, що Рейневан уже збирався було покепкувати з Шарлея та з його надмірної полохливості. Але не встиг.
На роздоріжжя влетіли чотири вершники й оточили жебрака. Їхні коні били копитами об землю і хропли.
— Це не стшегомські, — пробурмотів Шарлей. — А отже, це… Рейнмаре?
— Так, — глухо підтвердив Рейневан. — Це вони.
Киріелейсон схилився із сідла й голосно запитував про щось діда, Сторк із Горговиць напирав на старця конем. Дід крутив головою, молитовно складав руки, поза сумнівом, бажаючи їм, щоби їм допомагала свята Петронелла.
— Кунц Аулок, — упізнав, здивувавши Рейневана, Шарлей, — він же Киріелейсон. Розбійник, яких мало, а проте лицар з поважного роду. Сторк із Горговиць і Сибек з Кобиляглови, рідкісні мерзотники. А отой, у кунячій шапці, — це Вальтер де Барби. Єпископ наклав на нього анафему за напад на фільварок в Оціцах, власність ратиборських домініканок. Ти не згадував, Рейнмаре, що твоїм слідом ідуть аж такі знаменитості.
Жебрак упав на коліна, далі складаючи руки, благав, кричав і бив себе в груди. Киріелейсон звісився із сідла і хльоснув його по спині канчуком, нагайками скористалися також Сторк і решта, причому виникла штовханина, в якій усі заважали один одному, а коні почали лякатися і шарпатися. Тому Сторк і проклятий єпископом де Барби зіскочили із сідел і взялися дубасити діда, який щосили репетував, кулаками, а коли той упав, стали його копати. Старець кричав і завивав так, що аж жаль брав.