Удень центр міста виглядав ще привабливіше. Родіону сподобалося, що на двох головних вулицях збережено три церкви. Хоч як би ставився він до релігії, дивитися на красиві споруди церков йому завжди подобалося. Особливо запам’яталася Родіону не та, велика, з позолоченими банями, а маленька, в кінці вулиці, із зеленими маківками. Витончені лінії бароко гармонійно вписувалися в пейзаж, точніше, це весь пейзаж був у них гармонійно вписаний — зеленоверха споруда виглядала набагато старшою і ніж інші будинки, і ніж здавалося самі хмаринки, які спокуто бігли яскраво-блакитним жовтневим небом, а прозоре повітря й жовто-червона акварель кленів лише підкреслювали древні витончені контури. Він довго на неї дивився, аж доти, поки не заболіли очі і йому не примарилося, як ця невибаглива, але вишукана церква кожного нового ранку просинається і мудро озирається навкруги, дивуючись новому жорстокому світу людей без Бога.
З прострації його висмикнув дзвінок мобільного, але це виявився не НІХ, а якийсь незнайомий номер.
Дідько, подумав Рад, тільки цього не вистачало. Як з’ясувалося, коли він узяв слухавку, йому дійсно не вистачало тільки цього.
— Це Веніамін Островський, депутат. Ми з вами бачилися вчора ввечері в кафе, пам’ятаєте? За певних обставин.
Радик пам’ятав і обставини, і Веню.
— Треба зустрітись, — провадив той, — переговорити. Буквально ненадовго. Ви зараз не в центрі випадково?
Розмова вийшла прецікава. Спочатку Островський ходив колами, запевняв і прохав щодо дитсадка, через який у міста і заводу вже більше трьох років тривав судовий спір. Ясна річ, що мова там ішла не стільки про будівлі, скільки про землю, Рад добре пам’ятав цю справу. Завод її виграв би точно, але не скоро. Тож витягти ще й цю скабку перед зустріччю із Хрінякою Рад би не відмовився.
— Але, — сказав Веня, — ми готові поступитися — згоду мера я вам гарантую, тільки якщо ви нам допоможете.
Радику це було дуже знайомо, і чогось подібного він чекав із самого початку розмови.
— У вас зараз там проблеми, — вів далі Веня. — Служба на вас кидається, як голодний пес на кістку, і таке інше… Однак рано чи пізно все минеться, з вашими-то можливостями, і все повернеться у спокійне русло. Коротше, у нас є прохання. — Він трохи помовчав, допиваючи капучино. — Там по справі один чоловічок проходить, Ігорьок Букреєв. Це мій кориш. Нам би дуже хотілося, щоб по закінченні бойових дій він залишився на своїй посаді. Його провини в тому, що відбулося, немає, ви ж самі розумієте, він людина не велика. Не маленька, але й не велика. Вам із Червоним Доном ще воювати й воювати, — тут Родіон ще раз подивувався такій поінформованості Вені, — а нам жити тут треба. І жити, зрозумійте, добре. Зможете забезпечити?
Родіон знизав плечима. Прохання явно не за адресою, він нічого не вирішував і не міг вирішувати в кадрових питаннях заводу, ні з Доном, ні за його відсутності. Тому напевно у такий спосіб його просто просили про прямий вихід на керівництво.
— Наскільки я розумію, вашого друга зараз у країні немає. А коли він повернеться, ви хочете зустрітися з моїм начальством?
Веня радісно кивнув головою.
— Він незабаром приїде. Буквально днями. Ми хотіли б мати ваші рекомендації, заручитися вашою, так би мовити, підтримкою перед зустріччю в Києві.
— Навіть не знаю, що вам зараз сказати. Хоч би як там сталося, навряд чи я зможу швидко допомогти. У ліпшому випадку до Києва я потраплю наступного тижня. Дуже багато роботи.
— Розумію. Я тут для вас дещо приготував із особистих архівів, — заторохтів раптом скоромовкою Веня, — щоб вам краще працювалося. Візьміть, — він простягнув досить об’ємисту папку. — Це вас ні до чого не зобов’язує. Почитайте, мені здається, що вам сподобається.
Родіон байдуже сунув папку в портфель. В офісі у нього назбиралося вже десятків два таких «дуже важливих папок із секретною інформацією» з різних міст. Безумовно, іноді там траплялися цінні відомості, але, як правило, це були купи нікому не цікавих слів.
— Не можу нічого обіцяти, — сказав він. — Якщо не заперечуєте, Веніаміне Семеновичу, давайте зробимо так: я на вихідних прочитаю, а в понеділок вам зателефоную. Адже від мене й справді мало що залежить.
— Вам так здається, Родіоне Костянтиновичу! З кожним днем від вас залежатиме все більше і більше. Тож я чекатиму…
Родіон нервував і дуже хотів піти — на зв’язку вже третій раз з’являвся Хріняка, причому дзвонив наполегливо й довго, але говорити з ним при Вені він не хотів. До того ж, нехай понервує трохи, старий кабан, наступного разу слухавку підніматиме!