На дні папки, заповненої паперами, він знайшов конверт, у якому лежало п’ять тисяч доларів. Ні секунди не сумніваючись, він поклав їх собі в портфель, вважаючи, що це досить помірна плата за його нервові клітини, які було вбито перенапруженням під час читання документів.
Телефон уже хвилин п’ять підморгував зеленим вогником, сигналізуючи, що прийшло смс, але доторкатися ні до чого, крім своєї голови, Родіону не хотілося. Він сидів, уткнувшись обличчям в долоні, немов шукаючи порятунку в цій маленькій штучній темряві. Якби не ситуація в Дніпропетровську, де, як писав в електронці Івченко, спецгрупа застрягла днів на три, а то й більше, якби не смерть батька, якби, якби, якби! Якби не Женя. Словом, він не міг поїхати. І розумів, що дні, які залишилися йому тут, будуть, напевно, вкрай важкими й не схожими ні на один день з усього його попереднього життя. Дивно, подумав він, смерть батька тут явно ні до чого, однак я так звик подумки посилатися на неї, виправдуючись у слабостях і недоліках, що вже ніяк не можу викреслити цю обставину зі списку нездоланних…
«Передзвоніть мені, будь ласка!» — було написано в смс, і він передзвонив. Наче нічого не сталося, наче вона нікуди і не зникала, рівним радісним голосом Женя поцікавилася, як у нього справи, чи вільний він завтра, й запропонувала маленький пікнік.
— Завтра вихідний. Поїдемо на Скелі. Там красиво. — Вони перейшли на «ти» ще у Льва.
— На скелі? З ночівлею? — жартівливо перепитав він.
— А якщо навіть і з ночівлею? Чому запитуєш? Боїшся?
— «Ні, з ночівлею я не можу. Рука! Боюсь застудити!» — це не я, це з «Діамантової руки». Пам’ятаєш, як Миронов Нікуліна запрошував на рибалку на Білі камені?!
— Пам’ятаю, — вона засміялася, — смішний епізод. Ні, без ночівлі, не хвилюйся. Я заїду за тобою машиною близько одинадцятої, будь готовий!
— Завжди готовий! — як міг, бадьоро відповів Рад, хоча насправді мав із собою лише костюми та сорочки. Ну, це не проблема, магазини ж ще ніхто в суботу не скасовував?!
Уночі він часто прокидався. Йому весь час здавалося, що несподівано пішов дощ, і в підсвідомості спалахував страх, що пікнік не відбудеться, що все відміниться — і він знову не зможе додзвонитися Жені. Трохи підвівшись на ліжку, він напружено тягнувся до відчиненого вікна, але, не почувши дощу й навіть не усвідомивши, іде той чи ні, знову засинав. Так він промучився години до шостої, поки не прокинувся остаточно й не пішов у ванну кімнату, де виявив, що з крана активно капає вода. Усе, як завжди, подумав він, замість звуків дощу — шум крові у вухах, замість дощу — вода з крана.
СУБОТА. ДЕНЬ П'ЯТИЙ
Він відчинив двері номера — і не повірив власним очам. На килимі лежала велика купа лайна. Справжнього людського лайна. Велика купа характерного світло-коричневого кольору, від якої йшов знайомий усім сморід. Лайно здавалося таким природним, таким свіжим і, певне, з’явилося тут не більше ніж секунду тому. Рад навіть нахилився, намагаючись упевнитися, чи не продовжує він спати, — і сморід ударив йому в ніздрі. Він миттєво причинив двері і, схопившись за горло, побіг до унітаза. Його нудило довго, хвилин п’ять, аж до шлункового соку. Умившись і ще раз здригнувшись від згадки, він набрав по телефону адміністратора й суворим голосом наказав прийти в номер. Через дві хвилини пролунав легкий стукіт, він поправив перед дзеркалом комірець сорочки, відчинив двері і, показуючи пальцем на килимок, гнівно запитав, що це таке.
— Де? — здивувалася адміністраторка і подивилася на свої яскраво-червоні домашні капці.
Рад теж подивився на її яскраво-червоні домашні капці. Ті стояли на килимку, він підняв погляд — вище вимальовувалися некрасиві товсті гомілки в панчохах тілесного кольору і колінні чашечки, які ледве прикривала строга синя спідниця. Нічого! Килимок був цнотливо чистий.
— Я… — він зрозумів, що пояснювати будь-що безглуздо, — отут… Даруйте, я, здається, щось наплутав.
— Нічого страшного. Буває. — І червоні капці безшумно подалися по квітчастому узбецькому килиму у бік ліфта.
Коли він виходив на вулицю, у холі співробітниці готелю проводжали його глумливо-здивованими поглядами. Так, подумав він, тепер, якщо я раптом покінчу тут життя самогубством або збожеволію, ніхто навіть не здивується.
На Скелях і справді було гарно. Два величезних камені, які невідомо як колись сюди закотилися або були якимось вітром колись принесені, гордо здіймалися над невеликим озером. Скелями, щоправда, їх можна було назвати умовно, лише маючи велику фантазію, втім, Родіон у цьому місті, де найменша деталь в уяві місцевих мешканців розросталася до події всесвітнього масштабу, вже до всього звик.