Усе навколо сяяло яскраво-жовтим і блідо-червоним: листя, вода, навіть небо — у такі дні здається, що саме в ньому, в небі, все відбивається, навіть озеро, а не навпаки, настільки безкрайнім і безкінечним відчувається буття. Територія була чи то приватною, чи то заповідною, Родіон так і не зрозумів, Женя показала єгереві у зеленій формі, який сидів у будці, якусь перепустку, і той без ентузіазму підняв шлагбаум.
Вони були тут самі — цього інколи досить, щоб відчути себе щасливим.
Сьогодні ранком він уперше вимовив це слово — «кохання» — стосовно Жені. Умиваючись, голячись, розчісуючись, купуючи в магазині теплі речі для пікніка, приміряючи кросівки, він увесь час ловив себе на незнайомій думці, що сьогодні йому однаково, подобатиметься він комусь чи ні, сьогодні він хотів подобатися тільки їй. Хоча, як людина доросла, прекрасно розумів, що від того, як він одягнений або розчесаний, сьогодні вже нічого не залежить. Певне, думав Рад, із цією дівчиною з самого початку від цього нічого не залежало, як майже нічого не залежало від нього самого — вона кликала його, коли хотіла, і зникала, нічого не пояснюючи. Так міркуючи, він бажав її й жадав її доторків, і навіть ранковий шок з екскрементами не охолодив його запалу, хоча неприємний спогад час від часу накочувався на нього, викликаючи напади нудоти. Хотілося випити чогось міцного, грамів так сто п’ятдесят-двісті — й переміститися в іншу реальність, впасти на дно моря, перетворившись на камінець, з надією на те, що поки ти там перебуваєш, тут що-небудь та й зміниться на краще. Або хоча б зникнуть спогади.
Вони розклали каремати й пледи прямо на каменях, на затишній, закритій од вітру Скелями галявинці. Женя чудово виглядала, хіба що обличчя її було трохи припухлим, ніби вона вчора на ніч випила трилітрову банку води. Камені нагрілися на сонці, і Женя теж видавалася теплою, приємною й надзвичайно тихою, начебто хотіла відповідати цьому прекрасному місцю.
— Я купив вина, — сказав Рад, — сухого червоного, під м’ясо. І віскі, просто побухати.
— Дуже добре.
— Я помітив, ти практично не п’єш. Чому?
— Я тобі потім скажу.
— Домовилися.
Вони робили салати й бутерброди, їли їх, смажили м’ясо на барбекю. Він милувався небом — це було так дивно для нього — і майже не думав про роботу. І увесь цей час він хотів Женю, але вона весь цей час була чимсь заклопотана, і він з нетерпінням чекав, коли ж вони, нарешті, все з’їдять, і від цього їв швидко й багато, упевнено запиваючи вином, а потім дістав віскі, розбавив колою — і рубонув грамів сто для бадьорості. Нарешті, вони практично все доїли, придушивши голод не менш ніж до наступного ранку, тільки самотня напівпорожня пляшка «Блек лейбл» і пара лимонів ще вимагали уваги, але це вже довільна програма, попереду — весь суботній день. Для нього було вкрай дивно по суботах не працювати. Однак Женя сказала, що тут у суботу ніхто не працює, хіба що магазини, та й то не всі, тобто всі мали два законних вихідних. У Радика в холдингу, та й взагалі в Києві на суботу, як правило, залишали всі «хвости». Зате вечорами він з колегами відривався по повній. Уся ця суботня історія, як правило, закінчувалася в сауні з повіями. Це дуже зручно й вигідно — зустрічатися з дівчатами не з любові, а за гроші. Витрати практично ті ж самі, результат аналогічний, зате ніяких емоцій, нервів і зобов’язань. Він настільки звик до такого способу життя, що інший для нього здавався суцільним збоченням. Втім, він це збочення для інших розумів як вимушене, адже не кожен міг собі дозволити жити так, як він. І ось тепер він сидів дуже далеко від усього цього, сидів, загорнувшись у плед, у якомусь зовсім іншому світі, можливо, що навіть на зовсім іншій планеті, й дівчина, яку він кохав, сиділа поруч, схиливши голову йому на коліна. І це була теж субота. І це було теж його життя. Дивно як улаштований світ, подумав він. Дивно й безнадійно.
Вони заговорили про завод і про Женину статтю. Рад похвалився, що все залагодив, на що Женя відповіла, що ніколи й не сумнівалася в комерційній хватці головного редактора. Він запитав про Марійку, онучку Червоного Дона, принцесу з Вежі, і з подивом довідався, що не все так просто. Виявляється, Марійчині батьки загинули два роки тому: вийшли на яхті у відкрите море й потрапили в шторм. Їхні тіла так і не знайшли, хоча Червоний Дон особисто літав вертольотом на пошуки. Кажуть, із їхньою смертю не все чисто. Це був єдиний син Червоного Дона, дуже пізня дитина, єдиний спадкоємець його імперії, а Марійка залишилась єдиною онучкою. От він і береже її як зіницю ока. Адже можливо все: викрадення, шантаж, сам розумієш… Тим більше зараз.