Він знову машинально поглянув на руку — годинника, як і раніше, не було. Але у цьому сні він звідкись точно знав, що настав час іти.
Цього разу йому хотілося справити належне враження. Всі сьогоднішні співбесіди пройшли добре, він відчував, що ця поїздка виходила надзвичайно вдалою: він правильно відповідав на поставлені запитання, говорив усі необхідні слова, від яких обличчя партійних клерків трішки світлішали, якщо взагалі обличчя партійних клерків можуть мати таку властивість. Тепер залишалося лише затвердити квартальний план роботи у найголовнішого боса — конференції, з’їзди, фінансування, а разом з цим — позбутися приставки в. о., що обпікала його, немов окропом. Ці дві літери стали символом нестабільності його існування, іноді йому здавалося, що вони — наче підступний, хиткий пісок, із якого йому ніколи не вирватися. Півтора року ці дві злі літери переслідували його, не дозволяли почуватися впевнено, і коли він чув їх знову, ґрунт під ногами дійсно нібито провалювався. Сьогодні настав вирішальний день у цій нелегкій битві. І він не міг собі дозволити, щоб півтора року виснажливої, але непогано оплачуваної праці пропали і його місце на найбільш хлібному передвиборчому етапі зайняв який-небудь неборака-бізнесмен або черговий молодий і запопадливий помічник народного депутата, напевно ж, як завжди, чийсь нетямущий племінник або пасинок, якого потрібно приткнути «попрацювати на татуся».
Він озирнувся на магазин — звісно, про новий піджак не могло бути й мови. Він уже й так спізнювався, та й не уявляв, як зможе зараз ходити уздовж прилавків і приміряти одяг, розглядати себе в дзеркалі — так, мабуть, зараз це найстрашніше — побачити себе в дзеркалі. Чому саме так, він не міг сказати, але це здавалося очевидним і беззаперечним — він не хотів себе бачити, не хотів, щоб його ставало більше, щоб його відображення, штучна копія миготіла перед очима. Нарешті він узяв портфель і зробив кілька кроків. Дивно, час начебто відступив разом зі звуком, він почувався напрочуд рішучим, ні, навіть не рішучим, горе настільки заповнило його, що він почував себе зовсім інакше, так, інакше — це саме те слово; ніби в іншому вимірі.
Він швидко покрокував нагору бульваром Хмельницького, у годину пік у центрі Києва через божевільні затори даремно розраховувати на громадський транспорт або таксі. Він ішов невловимо легко, асфальтні метри миготіли один за одним, на оточуючий світ він реагував автоматично і відразу ж зауважував, що реагує винятково правильно, навіть ідеально правильно. «Напевно, у такому стані люди ніколи не стомлюються», — подумав він з подивом і з не меншим подивом відзначив, що його надзвичайний стан не залишається непоміченим — він ловив на собі повні поваги й розуміння погляди. Люди, здавалося, розступалися перед ним, даючи дорогу, хоча звідки їм було знати? Певно, вогонь, що розгорівся усередині, вже вирвався назовні. Ні секунди не замислюючись про правильність рішення, що абсолютно йому не властиво, він на ходу зателефонував кращій подрузі дружини й, коротко, по-діловому повідомивши про те, що трапилося, попросив приїхати до них додому. Дружина напевно вже повернулася з лікарні, і залишати її саму в такий момент украй небажано. Він прокляв обставини, що так невдало склалися, і подзвонив дружині, аби дізнатися подробиці, й почуте змусило його нарешті зупинитися. Точніше, він нібито й продовжував іти, а весь Київ зупинився: люди, автомобілі, тролейбуси. Вони завмерли буквально на мить, навіть анітрохи не здивувавшись і немов розуміючи, що все, що зараз відбувається, підкорене настрою й волі однієї людини, яка швидко йшла у бік Хрещатика в дорогих туфлях, старому потертому жакеті та з коричневим, давно не модним, портфелем у руці. Виявляється, повідомила йому дружина, плід завмер ще тиждень тому, а може, навіть і два, ніхто не може знати точно, вусатий гінеколог тільки розвів руками й призначив на ранок операцію. «Лікар сказав, що у нас проблеми на генетичному рівні!» — закінчила дружина. «Сволота, — подумав він про лікаря, — сволота він кінчена — на генетичному рівні!»