— Як каже мій лікар, кращий засіб боротьби з хворобою — це ігнорування. Втім, сьогодні це явно не мій випадок. У мене для тебе теж, здається, є новини. Дуже цікаві, але скажу потім, при зустрічі.
— А що за новини?
— «Я дам вам парабелум!»
— Що? Який ще парабелум?
— Ну, ти ж цитував із «Діамантової руки», коли я запропонувала тобі поїхати на Скелі, і я тобі цитую. Це з «Дванадцяти стільців», пам’ятаєш, Бендер говорив: «Закордон нам допоможе! Я дам вам парабелум!»
Цей фільм, усі чотири серії відразу, Радик так жодного разу й не подивився від початку до кінця. Втім, він про це анітрохи не шкодував, Бендер йому не подобався, а тим більше фінал цієї історії, яку всі чомусь вважали напрочуд веселою. Він промовчав.
— Добре, — не звернула на його пригнічений настрій уваги Женя, — тепер особисте питання: якщо ти мене називаєш Квіточкою, то можна я тебе називатиму Білим королем?
Радик згадав, що хтось зовсім нещодавно, точніше, маленька Принцеса уже зробила з нього принца і в разі зразкової поведінки й одруження також обіцяла королівську корону і півцарства на додачу.
Він посміхнувся й погодився, хоча прізвисько здалося йому трохи, м’яко кажучи, м-м-м… незвичайним. Утішливим, але незвичайним. Втім, це так по-жіночому романтично: Король і Квітка, просто лицарський роман! Справа залишалася за конем, і Радик подумав, що непогано б нагадати Хріняці про завтрашню поїздку. Він усе-таки вирішив їхати на кордон, бо робити у місті йому, за великим рахунком, було нічого — Червоний Дон повернеться тільки у середу, тому найкраще таки взяти машину й проїхатися до контрабандистів. Природа, нові враження, село восени — цілком мило, і, головне, подалі від усієї цієї маячні. Женю навряд чи вони чіпатимуть, потрібно тільки вирішити, що робити з документами: по-перше, знайти їх, по-друге, знищити. Адже однак вони є у Качанова, у цьому немає сумнівів, інакше як би вони потрапили до Вені Островського? Не сам же він їх написав? Тільки звідти! Виходить, кінець скоро настане не тільки Хріняці, а й самому Червоному Дону, а це значить… це значить, що завод холдинг візьме без проблем і значно швидше, ніж у Києві розраховували. Від такої удачі, від такого висновку Рад навіть похолов — його заслуга у тому числі! І немала! Він уявив усі бонуси, що посиплються йому в кишеню після повернення до Києва. Просто фантастика!
Перетятько, як завжди, пив чай з вишневим варенням і батоном. Із цікавістю розглядаючи вишеньки на дні великої синьої чашки з написом «Юрій», він думав про те, що незабаром закінчиться ще один його робочий день. Один із останніх днів. Ще один день його життя. Один із останніх днів його життя на цьому підприємстві. Та й взагалі, один із останніх днів, скільки йому тут залишилося: п’ять, десять, п’ятнадцять років? Практично нічого, крихти. Як від батона на робочому столі. Він передумав удаватися до будь-яких дій ще вчора ввечері, коли вкотре перечитував книжку про знаменитого мандрівника й суспільного діяча Фрітьофа Нансена. Як завжди, після прочитання цієї книжки, написаної донькою великого мандрівника і гуманіста, думки його відразу знаходили спокій і впевненість. Та сьогодні кінчиком язика він, однак, відчував смуток і печаль, а чай здавався трохи гіркуватим, немов туди додали жовчі.
— Юрію Олексійовичу, пробачте за особисте запитання, варення дружина варить?
— Ні, сам. — Перетятько нарешті відірвався від чашки. — Люблю повозитися. Крім того, цей акт для мене у деякій мірі філософський.
— Як це?
— Я у такий спосіб відповідаю на одвічне запитання «Що робити?», яке озвучив першим, якщо пам’ятаєте, ще Чернишевський. Отож хтось із цікавих філософів, здається, Василь Розанов, так на нього згодом відповів: «Що робити? Улітку ягоди збирати й варення варити, а взимку його їсти!» От цю відповідь я й втілюю на практиці.
Рад посміхнувся. Це Перетятько цікаво завернув, у своєму стилі.
— А як ви практично відповідаєте на запитання «Хто винен?»?
— Отут я дотримуюсь винятково професійної етики, надаючи право покарання непричетних та нагородження невинних або навпаки суду. Яким би він не був. Ну,
ви в курсі діянь наших судів… Але сам нічого змінити не намагаюся, виходячи з тієї думки, що слова «добро» й «добриво» — одного кореня. Величезна прірва лежить, любий Родіоне Костянтиновичу, між тим, що людина повинна зробити тут, у цьому світі, й тим, що вона хоче зробити. І тим, що вона може. Можливо, навіть нездоланна прірва. Тільки одиниці здатні на великі вчинки. Як показали останні дні, я не з їхньої когорти, хоча все життя думав, що, якщо обставини потребуватимуть, то зможу. Чекав цієї миті, сподівався, що вона настане. Однак виявилося, що ні, не зможу, надто однозначно, надто прямо дивлюся на речі. Можливо, занадто раціонально. Адже велич зіткана з протиріч, вона ірраціональна. Мізерність — ні, вона одноманітна й переконлива, вона може з однаково нікчемним успіхом битися спочатку за «червоних», потім за «білих», неважливо, за кого й за що. А є люди тихі, їх називають посередностями, вони раціональні й передбачувані, але на них тримається світ. Хоча вони й не здатні ризикнути, зробити вчинок або хоча б тільки спробувати — стрибнути через прірву…