— Або до Вежі…
— Куди?
— Вибачте, Юрію Олексійовичу, це я так, про своє…
— Лише справжня мудрість проста, прозора, переконлива — та її неможливо пояснити. Вона перебуває завжди десь поруч, але чомусь доступна так рідко,
як осяяння, як веселка після дощу, що очищає, та й то — не після кожного і за відповідних метеорологічних умов.
Перетятько поставив чашку на стіл і, звівши брови на лобі в кошлату смужку, почав перебирати папери. Адже треба щось робити. Хоча б щось…
З документами Островського вийшло — краще не придумаєш. Пообіцявши бабці-кульбабці п’ятдесят баксів, Рад уже через годину тримав два нещасливих папірці в руках. Він таки забув їх на квартирі, недбайливо залишив під диваном, але досвідчена стара курва добре знала, де заховані її додаткові нетрудові доходи: у важливих документах, коштовних годинниках, золотих сережках і каблучках, які частенько, поспішаючи покинути місце морального падіння, забували її клієнти. Не вагаючись, він спалив папери одразу біля під’їзду і з полегшенням пішов ловити таксі, але назвавши водієві адресу готелю, раптом із жахом згадав, що обіцяв зателефонувати Островському в понеділок, тобто саме сьогодні — й досі не зателефонував. Утім, ні, нічого жахливого — добре, що не подзвонив. По-перше, йому немає що поки сказати, по-друге, пішов він на хрін, цей Островський, зі своїми заморочками, справа й так чудово рухалася. Єдине питання — це гроші, п’ять тисяч американських президентів, але ж це за зустріч із керівництвом холдингу, без жодних додаткових зобов’язань?! Тобто і тут все правильно. Тож нехай Веня відпочине до завтра.
Він вийшов неподалік від готелю біля невеликого кафе. У центр він вирішив не показуватись, ризиковано. Навіщо? Тим більше, чим далі від центру, тим більша порція в ресторанах й чесніша ціна, хоча на ціни тут після київських скаржитися гріх.
Повечеряв він добре: салат «Цезар», голубці, два кухлі пива. І трохи страху на десерт.
Сказавши «Добрий вечір!» адміністраторці, чомусь тій же самій, у червоних домашніх капцях, він піднявся в ліфті у номер, обережно підійшов до дверей, акуратно доторкнувся до ручки. Зачинені. Усе, що могли, вони вже взяли. Усе, що хотіли — нехай і випадково, адже ніхто і припустити не міг, що він раптом серед білого дня повернеться в готель, — вони вже з ним зробили. Тому, якщо подумати спокійно, боятися нема чого. Але він боявся, сам не знав чому, але боявся відчиняти двері, руки спітніли, на лівій взагалі ледве ворушилися пальці, вона напухла й трохи навіть посиніла, можливо, що й перелом. І все ж таки він сунув ключ у замкову шпару, обережно-обережно двічі повернув його у замку, тихо відчинив двері, намацав вимикач, крадькома зайшов у номер, увімкнув світло у коридорчику, у ванній кімнаті, потім у спальні, заглянув у шафу, перевірив балкон, подивився під ліжком, допив віскі — і тільки після цього трохи заспокоївся.
Рад довго не міг заснути, крутився, прислухався до шумів у коридорі й на балконі, але там гудів тільки сильний вітер, схоже, погода збиралася мінятися, а за дверима раз у раз чулися кроки й голоси, звукоізоляція, незважаючи на «зірковість» готелю, була паршива, і він смикався й прислухався до кожного звуку. Він боявся, це правда, і тому жахливо переживав, йому було соромно перед самим собою через цей страх, через те, що він так боїться, що його так легко змогли налякати, його, такого спокійного й упевненого у собі, але нічого не міг із собою вдіяти. Найогиднішим і найпринизливішим видавалося те, що залякали його так швидко і банально — зарядили кілька разів кулаком у носа, — і він уже готовий підписатися під чим завгодно. Рад згадав одкровення Перетятька й подумав, що він, певно, теж навряд чи зможе стрибнути через прірву, хоча, як і всі люди, завжди мріяв про такий шанс — стати героєм, проявити себе, урятувати комусь життя… Безглуздо. Два удари кулаком у ніс — от його ціна. Але ж незабаром йому точно доведеться, як мінімум, хоча б одного разу стрибнути через безодню — забрати Женю. А як з’явиться її чоловік і дасть кулаком у ніс?! Він що, теж побіжить у паніці спалювати її квиток на поїзд?! Він стис кулаки, ліва рука занила. Може, дійсно, перелом? Не хотілося б, зовсім невчасно. Так і є, згадав він чиїсь слова, люди справді люблять себе там, де вони можуть робити те, що вони вміють. Люди люблять себе там, де не потрібно робити того, чого вони не хочуть. А він себе зараз не любив, більше того, зневажав і ненавидів за безсилля й боягузтво.