Великий і могутній хазяїн заводу відчував велике задоволення від цього напрочуд вдалого візиту до Середньої Азії. Нарешті майже все кінчено, залишилося влагодити лише деякі формальності. Звичайно, прикро, що тут виникла ця кримінальна справа з виймальною частиною насоса, нібито вантажем нібито подвійного призначення, тепер обов’язково підуть питання і його спробують притиснути, але, за великим рахунком, це вже не важливо. Це не його справи, він мав з контрабанди тільки жалюгідні крихти, та й ті — через другі-треті руки. Головне, що він, розумно використовуючи приватний літак і дипломатичний паспорт, куплений у МЗСі за чималі гроші, перевіз у потрібне місце всі документи, всі креслення з науково-дослідного інституту. І над ними, намагаючись втілити у життя новий сучасний завод, уже давно гнули спини найкращі конструктори з усього колишнього СРСР. Пройде всього два роки, і завод, новий завод, майже точна копія цього, стоятиме й видаватиме на-гора продукцію. Красний Дон давно, десятки років, міркував над тим, яким той повинен стати, що потрібно додати, а що, навпаки, прибрати, він уклав у нього весь свій багатий досвід і всі свої сміливі ідеї, і ось тепер його мрія майже втілена. Але головне все ж таки навіть не це. Зовсім ні. Наразі, і цей завод не такий вже й поганий і цілком конкурентноздатний, але його проблема полягала в тому, що він розташовувався на території цієї країни. Країни, яку він не визнавав. Яку він не розумів і яку не любив, до того ж, вона забрала у нього, украла, убила єдиного сина. Хіба в тій, іншій країні, що загинула п’ятнадцять років тому через зрадництво й безглуздість, таке було можливе? Хіба в тій країні було можливо, щоб у когось щось незаслужено відбирали? Ні, тільки заслужено, тільки зайве і тільки на користь інших, нужденних людей. А це була не його країна. Його країна закінчилася давно: розпалася, розвалилася, померла в одну мить, але він, на відміну від багатьох, не зміг із цим змиритися. Там було все ясно і все зрозуміло. І нехай він не вважався там таким багатим і таким могутнім, як зараз тут, не міг вирішувати грішми все, що йому необхідно, однак та, колишня країна йому подобалася куди більше. Вона була ріднею, вона була його плоттю й кров’ю, а тут він почував себе чужинцем. Він терпіти її не міг: гучну, чванливу, де кожен алкоголік тепер корчить із себе мало не бога демократії, безладну, неорганізовану країну. Несправедливу до нутра кісток. До останньої літери закону. До останнього долара, заплаченого прокурорам, митникам, суддям, ментам. Він відчував до неї огиду і відразу, як і до багатьох інших подібних країн, що купою водночас виникли нізвідки. Він довго шукав собі притулок, примірявся, вивчав, оглядався, спочатку хотів переїхати до Росії, однак велика сувора північна сусідка йому теж мало чим тепер подобалась. Червоний Дон довго вів переговори, торгувався, міркував, але він був розумною й спостережливою людиною, і чудово розумів, що й як там відбувається. Звичайно ж, сусідня держава набагато точніше відповідала його уявленням про державний устрій і справедливість, але все одно це далеко не те, що треба, далеко, дуже далеко! Та й потрібних надійних людей, готових гарантувати йому й заводу спокійне існування, там у нього виявилося вкрай мало. А хіба він мав право так ризикувати? Тому він обрав Середню Азію. Ось там якраз усе зрозуміло. Східних людей за більш ніж сорок років спілкування він чудово вивчив, він товаришував із президентами й їхніми родинами, до того ж, звідти набагато легше торгувати, там усе, що потрібно, — поруч. Там усе надійно й практично, все відповідало його світогляду, там він почувався, як удома. Навіть клімат, як стверджували лікарі, спекотний і сухий, значно краще підходив для його організму, адже він збирався жити ще довго, дуже довго.
— Матвію Степановичу, заходимо на посадку! — попередив його командир екіпажу. Червоний Дон, наче міркуючи, дозволяти чи ні, повільно кивнув головою.
Трохи прийшовши до тями, Радик знову взяв Марійку на руки, і вони пішли до відчинених навстіж воріт прохідної. Дивно, але площа перед Вежею майже спорожніла. На своїх місцях стояли військові машини, «швидка допомога», пожежні, але ніхто не метушився, не розганяв громадян, а в двері прохідної спокійно, без паніки заходили люди. На них ніхто не звертав уваги, ніхто не перешкоджав їхньому руху, вони спокійно йшли на свої робочі місця. Де ж бомба? — думав він. — Що таке? Він чекав, що їх зустрічатимуть мало не з квітами, що до нього кинеться купа людей, захоплено зітхаючи, прибіжать репортери, кваплячись тицьнути в обличчя мікрофони, а він ішов — і ніхто навіть не поглянув у їхній бік. Як же так? Я ж герой! Я врятував дівчинку! Я врятував няньку! Я здійснив подвиг! Я…