Червоний Дон мав на рахунках у різних іноземних банках досить пристойні суми, тому ціна за акції його не дуже цікавила, заводом уже давно неформально керували інші люди. Він був пригнічений і зломлений крахом своїх надій, тому пручатися не став. Особісти все правильно розрахували, до того ж, навіщо йому на старості літ на лису голову вся ця публічна ганьба? Зрада Батьківщині, хіба це жарти?! І неважливо, що за Батьківщина, гарна чи погана, реальна чи міфічна, статті Кримінального кодексу і в газетах з’явилися б більш ніж реальні.
— Я згодний, — сказав він. — Але проти продажу акцій можуть заперечувати мої партнери, інші акціонери.
— Не можуть, — відповіли особісти. — Полковник Качанов тут якраз представляє їхні інтереси повною мірою.
У кімнаті з’явився полковник Качанов, і вони швидко залагодили всі деталі.
Так Червоний Дон зрозумів, що нікого він не «кинув», а «останній лох» — це він сам. Особісти й київський холдинг розробили цю операцію давно і обдурили його, як дитину, підвівши за білі пещені рученьки до прірви, на самісінькому краєчку якої стояв літак «Київ — Вашингтон».
Дійсно, надалі залишатися в країні виявилося небезпечним. Втративши завод і весь бізнес, він за одну мить втратив і весь свій вплив. Тепер Матвій Донець став звичайним пенсіонером, хіба що із солідним рахунком у банку. І як тільки він відійшов від справ, йому відразу дали це зрозуміти практично всі без винятку: і друзі, і вороги. Він став таким же слабким і беззахисним, як й інші громадяни цієї великої й жахливої країни. Це було дуже незнайоме й неприємне відчуття — беззахисність. Якось він зайшов до аптеки купити таблеток для серця, і його впізнали двоє робітників заводу. Вони осміяли і обматюкали свого колишнього директора привселюдно. У пресі почали з’являтися недвозначні статейки, що нібито відкривали завісу над тим, як він заробив свої мільйони, починаючи від приватизації заводу й закінчуючи останніми подіями. Матвій Степанович чудово розумів, звідки це все йде й чим може закінчитися, тому пропозицію погостювати від двоюрідного брата дружини, який жив і працював у Штатах у якомусь солідному університеті й давно мав американське громадянство, прийняв із задоволенням і невластивою поспішністю.
Матвій Степанович нервово скинув плед, відстебнув ремінь безпеки й спробував акуратно пройти, однак прослизнути повз гладку дружину, не розбудивши, не вдалося.
— Мотю, ти куди? — сонно запитала вона.
— Я зараз, подивися за Марійкою, — відповів відставний директор, тримаючись за серце, що знову нагадало про себе гострим болем.
Він упевнено пішов величезним салоном, заповненим сплячими людьми.
— Пробачте, літак зараз входить у зону турбулентності. Чи не могли б ви повернутися на своє місце й пристебнути ремені безпеки? — сказала, фальшиво посміхнувшись, стюардеса.
Він із тугою згадав свою «аннушку», де він завжди був найголовнішим пасажиром. Але тепер Червоному Дону треба було звикати — і змиритися з тим, що він такий же, як усі. Нітрохи не кращий, однак і нітрохи не гірший. Жити йому залишалося всього два місяці.
Приблизно у цей же час прес-центри силових структур розповсюдили офіційні повідомлення про завершення слідства й розкриття двох жорстоких ритуальних убивств, які так вразили кілька місяців тому всіх мешканців містечка. З повідомлень випливало, що жодного стосунку до експорту продукції заводу ім. Кибальчича, а отже, і до вантажу подвійного призначення ці події не мають. Усі підозрювані на даний момент затримані й перебувають під вартою. Працювала група, три чоловіки. Один — таксист, він підбирав людей із вечірнього московського потяга — цей факт і став відправною точкою. Слідству вдалося встановити, що й Іваненка, колишнього митника, і Букреєва, начальника зовнішекономвідділу заводу востаннє живими бачили саме на залізничному вокзалі. Потім дорогою підсідали ще двоє зловмисників, завозили у глухе місце, накидали на шию дріт — і душили.
У прес-релізі правоохоронці підкреслювали, що всі троє підозрюваних є членами нової релігійної секти невстановленого напрямку. Під час обшуку за місцями їх проживання виявлено багато предметів, за допомогою яких і відправлявся релігійний культ: черепи тварин (яка і коня), а також два людських черепи, ніж-мачете, бубон і таке інше. Із чим пов’язаний ритуал підвішування жертв у вежах, слідству встановити поки не вдалося. Втім, найголовніше те, що злочинців знешкоджено і на них чекає справедливий суд, зазначалося в прес-релізах. І з цим важко було не погодитися.