— Але ти ж обіцяв, що це моє останнє завдання! — Вона плакала, і туш рясно текла по щоках.
— Так, але ситуація змінилася, тому тобі доведеться попрацювати ще.
— Але я не хочу!
— Це нікого не хвилює, сама розумієш! — Він сидів, вільно закинувши ногу за ногу, на зручному дивані. Над його головою висіла фотографія напівголої дівки з написом «Нічний клуб „Янголи“». — А якщо почнеш викидати коники, то твій чоловік довідається про твоє чудове минуле!
— Сволота!
— Ну, навіщо ж так грубо?! Це наша робота, дорогенька.
Дівчина була вагітна, і нервувати їй було шкідливо. Вона розуміла, що виходу в неї немає, і від цього плакала ще сильніше.
— Але ж я могла тоді поїхати з ним! Просто кинути все — і втекти! Я могла…
— Забудь! Нічого ти не могла, — посміхнувся чоловік. — І знаєш чому?
— Чому?
— Тому що він — такий же, як ми. Такий же, як усі. Ти могла втекти з кимсь незвичайним, з яким-небудь героєм, але — не з ним.
«Так, — подумала вона. заспокоюючись і витираючи туш зі щік серветкою, — так і є. Він був лише випадковим свідком… Співучасником кумедних обставин. Якщо кохання, звісно, можна вважати кумедною обставиною…»
— На, візьми, тут дві тисячі, — чоловік простягнув їй гроші. — Це тобі на шпильки. І йди до мене ближче.
Вона подивилася на нього, наче не розуміючи, про що йдеться.
— Іди, іди! Не турбуйся, камери спостереження я вимкнув, — заспокоїв її полковник Качанов, підвівся, зняв піджак і повільно, з легкою посмішкою в очах, почав розстібати зіпер на штанях.