Наступного дня, коли я вже зібрався до княгині Воронцової, готельний слуга подав мені листа. Лікар Андрієвський писав мені, що княгиня захворіла і нікого сьогодні не приймає. Він просив мене прийти на обід до нього — тим паче, що, за дорученням княгині, він має щось мені передати.
Я не знав адреси лікаря і дуже розгубився, але виявилося, що він прислав по мене свою карету. Я зручно вмостився і поїхав.
Андрієвський, домашній лікар Воронцових, був при дворі своєю людиною. Куди б Воронцов не їхав, Андрієвський незмінно супроводив його. Одружений він був з грузинкою, княжною Туманішвілі. Грузини ставилися до нього з великою пошаною, і він теж симпатизував їм. Мабуть, і за часів Воронцова було немало царських чиновників, які ненавиділи грузинів, але вони не наважувалися відкрито виявляти свої почуття. Адже залежні люди звичайно узгоджують свої думки й бажання з волею своїх повелителів. Прислуговуючи начальству, вони лицемірять і, орієнтуючись на те, звідки повіє вітер, улесливо схиляються то праворуч, то ліворуч. Андрієвський не належав до таких чиновників. Чудовий сім’янин, він жив у Одесі, як, до речі, й скрізь, широко й відкрито. І того дня, коли мене покликали в його дім, там було повно гостей. Після привітань дружина Андрієвського вибачилась переді мною від імені княгині Воронцової і передала мені якийсь довгий паперовий згорток.
— Княгиня доручила передати вам, — сказала вона при цьому. Я взяв згорток: він був важкий. Розгорнув і побачив купу золотих червінців. Обличчя в мене почервоніло, весь я покрився холодним потом, а ті, хто стояли поблизу, мабуть, подумали, що я збожеволів від радості. Трохи помовчавши, я подякував Андрієвській і повернув їй згорток.
— Невже ви образилися? — знічено спитала вона. — Як можна відмовлятися від подарунка? Це ж нечувано! Княгиня прислала це вам на згадку.
— Тут і мови не може бути про образу, — чемно відповів я.— Якби княгиня подарувала мені якусь річ, я прийняв би її покірно і з вдячністю. Але я не можу прийняти від неї грошей.
Господарі й гості здивовано глипали на мене. Поза сумнівом, вони вважали мене дурнем, та Андрієвський, сміючись, сказав дружині:
— Я ж попереджав тебе, що князь не прийме подарунка. Йому все ще здається, що він у Грузії. Не так легко розлучитися з дідівськими правилами й звичаями.
Усміхаючись, він підійшов до мене, поклав руку на плече й сказав:
— Мій молодий друже, ви даремно червонієте. Ви ж знаєте грузинське прислів’я: «Носи шапку тієї країни, в якій живеш». Ви обоє праві — і княгиня, посилаючи вам цей подарунок, і ви, відмовляючись від нього. Я поверну ці червінці княгині і поясню все, як було, це її дуже розважить, але за однієї умови. Не мине й року, як ваші погляди на життя зміняться, ви зрозумієте, що допустилися сьогодні помилки. І тоді — обіцяйте написати мені про це...
Серед гостей був якийсь молодик, котрий увесь вечір підкручував вуса. Він підсів до мене й почав розпитувати:
— Князю, ви везете, мабуть, з собою мішок грошей?
— Аякже, звичайно.
— А скільки все-таки? Тисяч п’ятсот?
Почувши це, я вирішив, що він несповна розуму, відсунувся від нього разом із стільцем і сердито відповів, що при мені лише п’ятсот карбованців.
— П’ятсот карбованців! — насмішкувато повторив він. — Невже вам цього вистачить?
— На дорогу досить, а потім мені щомісяця присилатимуть батьки.
— Скільки?
— П’ятдесят щомісяця.
— Всього-на-всього?
— Я ж не пити-гуляти їду!
— О, тоді ви зможете ще дещо й відкладати, — глузливо сказав він і подивився на сусідів. Дехто з них посміхався. Я зрозумів, що вони кепкують з мене, і спалахнув, але, намагаючись уникнути суперечки, відповів, усміхаючись:
— Я їду в справах, гуляти мені ніколи, і, зрозуміло, п’ятдесяти карбованців вистачить. Сказано ж: «На любов і смак товариш не всяк», — так що вам нема чого й рівнятися до мене. З усього видно, що ви людина іншої вдачі й поглядів. Наскільки я розумію, вам п’ятдесяти карбованців вистачило б тільки на ваші вуса.
Кілька дам, почувши ці слова, засміялися. Мій співрозмовник почервонів, одвів руки від вусів, підвівся, хотів мені щось сказати, але його випередив господар дому, втрутившись у розмову:
— Графе, графе, взагалі ніколи не слід говорити з грузинами про гроші! Вони дивляться на гроші зовсім інакше, ніж ми, — вони не надають їм значення. Вони повністю забезпечені, всі їхні потреби задоволені і без грошей. У них нема необхідності роздобувати щось на стороні. Вони мають вдома все, що потрібно: харчі, напої, одяг, взуття, зброю, худобу, меблі та інше... Поміркуйте, навіть дрібні колоніальні товари дістаються їм задарма. В аристократів серед кріпаків є торговці вірмени та євреї: вони в рахунок оброку постачають усе, що може знадобитися панам: чай, цукор, каву, свічки, олію, напої та інше... Хоча мені й не випадало побувати у них в Сачхере, але я знаю, що в Церетелі є навіть власний базар. Гроші грузину потрібні хіба для того, щоб нагородити музиканта чи пожертвувати церкві. Ось і все, для чого вони йому необхідні. Звідки ж йому знати ціну грошам? Я розповім вам один випадок, схожий на анекдот, але все-таки достовірний... Послухайте мене: