Один вельможний грузин, нащадок уславленого роду, котрий чимало разів їздив до Тегерана, неодноразово був і в Стамбулі. Помираючи, він, як і належить, залишив усе своє добро дітям. Було в нього двоє синів. Старший брат був неодружений, після нього не могло лишитися нащадків. Під час розподілу майна він сказав меншому братові:
— Я чоловік самотній, тому нехай земля і кріпаки, допоможи тобі Боже, лишаються тобі. Досить з мене караван-сарая в місті, особливо, коли ти віддаси мені ще й гроші, що їх тобі залишив батько.
Менший брат, звісна річ, дуже радо згодився на такий розподіл. Розійшлися брати мирно, полюбовно. Старший переїхав до Тифліса, поселився в своєму караван-сараї, відчинив напхом напхану золотом і сріблом скриню і зажив, як душа бажала. Щовечора і щоранку він відчиняв скриню і, дивлячись на гроші, всміхався: «Хто здатний розтринькати оцю всю диявольську чеканку? Та й на що витратиш стільки?» Дізналися про це міські торговці і прийшли до нього, благають: «Підтримай, позич нам грошей».
І, звісно, відмови не було нікому. Кожен брав, скільки хотів. Повертаючись з базару, купці приносили князю подарунки, і він думав про себе: «Хіба так не краще? Вони з моєю допомогою влаштовують свої справи, а мені з того — і подяка, і подарунки. Коли вони розживуться і мої гроші їм більше не знадобляться, вони повернуть мені борг з вдячністю».
— Не забувайте, що роздавав він свої гроші на чесне слово і не тільки не брав ніяких розписок, але навіть робив це без свідків...
«Хто зважиться не віддати, коли я вимагатиму?» — міркував він, і справді, хто б посмів йому в чомусь відмовити! Коли б у ті часи котромусь з грузинських князів заманулося здерти з торговця три шкури, ніхто б йому не перешкодив, ніхто б навіть не здивувався. Та коли доля Грузії перейшла до наших рук і порядки змінилися, торговці перші збагнули, до чого йдеться, і боржники грузинського князя одразу ж відмовились від усього: «Нічого не знаємо та й знати не хочемо. Коли хтось позичав у вас гроші, то у вас мали б бути розписки. Пред’явіть їх куди слід».
Здивувався, розгнівався князь. Та сумував він не через збитки, яких зазнав, а через те, що торговці насмілилися порушити дане йому слово. Звернувся він до властей, але ті відповіли йому так само.
— Будь вони прокляті! — сказав князь. — Хто б міг подумати, що в нас можливе таке віроломство? Слава Богу, що хоч розписка Данібегішвілі в моїх руках. Він видався мені не дуже надійною людиною, і без закладу я не зважився довірити йому цілу тисячу червінців.
І ось князь подав у суд на Данібегішвілі. Сам боржник уже помер. А коли його діти побачили, що князь засунув руку в кишеню, аби дістати звідти боргове зобов’язання, обличчя їхні смертельно зблідли. Князь витяг зім’ятого папірця і поклав його на стіл. Розгорнули папірець, подивилися. І що ж там виявилося? Там була загорнута одна волосинка!
— Ця волосинка з вусів вашого батька, він дав мені її в заставу.
І судді, і відповідачі, зрозуміло, розреготалися, а грузин, проклинаючи долю, сказав:
— Ну й часи! Де ж закон, справедливість, совість, честь? Сором і ганьба!
Торговці в Тифлісі й зараз сміються:
— Не було людини, дорожчої за Данібегішвілі! Одна лише волосинка з його вусів коштувала тисячу карбованців.
— Усе це добре, — перебив граф. — Але хіба це не доказ того, що в ті часи грузини перебували ще у варварському стані й не розуміли сучасного життя?
— Ви праві, графе, — сумно відповів Андрієвський. — Але цивілізація, яку ми принесли, швидко вивела їх з такого стану, і Грузія зробила великий крок уперед... Онук того самого грузинського князя-дивака довів, що він справжнє дитя цивілізації. Він опинився... серед розбійників, котрі свого часу пограбували пошту. Покійний Воронцов крізь сльози говорив: «Грузин і причетний до такої гидкої, нечуваної в Грузії справи...»
І він по заслузі покарав винуватців: усіх їх прирекли на вічні каторжні роботи в Сибіру. Грузинська громадськість була надзвичайно обурена тим вчинком.