Що й казати, опинився я у важкому становищі! Мені випало відмовитися від власної волі й жити чужим розумом, але я затявся, я не міг зрадити самого себе.
Я відправив сім’ю в село і, залишившись без шматка хліба, голий і бездомний, усе-таки й далі жив по-своєму і стояв на своєму. Моє становище на той час чудово охарактеризував Вісс. Г—дзе.
— З ним не можна боротися, — роздратовано казав він, — у нього нічого не відбереш, бо нічого нема за душею. Йому байдужі холод, голод, безпритульність. Він тільки й знає, що відгавкується та гарчить.
І справді, я тільки й знав, що гарчав та відгавкувався, але ніхто не міг звинуватити мене в тому, що я хоч пальцем поворухнув задля особистих інтересів. Уряд багато разів пропонував мені, гнаному звідусюди, чудові місця, — місця, яких я навіть не заслуговував, але я обрав інший шлях і не хотів поступати на службу. Я залишався самотній, геть розорений чи божевільний, як казав дехто.
Я перебував у такому стані протягом кількох років і, можливо, зламався б зрештою, але воістину, світе, «не кидає Бог людини, яку покинув ти».
Знайшлися й у мене доброзичливці; вони прийшли мені на допомогу.
Готель «Колхіда» тоді належав Георгію Челідзе. Він зайшов якось до мене й сказав:
— Я бачу, в якому ти стані, і хочу тобі допомогти. Я дам тобі кімнату з усіма необхідними меблями й утриманням. Переходь до мене й живи. Я нічого не візьму. Не турбуватиму тебе, поки живий. А коли, Бог дасть, справи твої налагодяться, сподіваюсь, і ти згадаєш про мене.
Я, звичайно, охоче прийняв це товариське запрошення й поселився у Георгія. Спочатку мої вороги не давали спокою і йому:
— Навіщо ти взяв його до себе, навіщо ти його годуєш?
Але він їх не послухав, і вони незабаром замовкли.
Отож дах над головою та їжа були мені гарантовані, і вже не доводилося турбуватись про шматок хліба.
Та не хлібом єдиним живе людина: мені потрібна була й духовна їжа, потрібне було співчуття. І незабаром я переконався, що знайду його в родинах Якова Ніколадзе та Віссаріона Хелтуплішвілі.
Ці дві родини підтримували мене, допомагали мені, втішали, а я з давньою наполегливістю й мужністю йшов уперед обраним шляхом, сподіваючись на краще майбутнє. Я боровся, і не було в нашій країні жодної події, на яку я не відгукнувся б по-своєму... Я зовсім нехтував особистими інтересами, ні до кого не звертався з особистими претензіями, мене хвилювали лише громадські справи, я жив на свій розсуд. Яка б справа мені не підвернулася, я брався за неї, коли вона мені була під силу, не зважаючи на те, важлива вона чи дрібна. Справа по суті, незалежно від її значення, так захоплювала мене, що я вже не рахувався ні з друзями, ні з ворогами.
Один розумний чоловік сказав мені:
— Ти справді дивний: не вмієш відрізняти своїх від чужих, друзів від ворогів. Своїми гіркими словами не оминаєш ти ні друзів, ні людей, які тобі співчувають, і водночас захищаєш ворогів. Якби хтось зважився потоваришувати з тобою, він не міг би цього зробити.
Він сказав правду, але в моїй відповіді теж не було брехні.
— Усе це справедливо, але в громадських справах я не визнаю ні дружби, ні ворожнечі. Я йду своїм шляхом; вважаю своїм кожного, хто йде поруч зі мною цим шляхом, байдуже, ворог він мені особисто чи друг. Кожного, хто стає поперек дороги, я вважаю ворогом...
Такою була на той час моя молода віра, моє переконання, і я залишився вірним йому, наскільки міг, і понині.
Уперто й наполегливо рухаючись уперед, я зазнав чимало мук, та Всевишній подарував мені довге життя, мені випало побачити здійснення всього, у що я вірив, вороги мої стали моїми друзями, і я не буду більше про них говорити.
Тепер мені в Грузії така шана, така любов, яких я не заслуговую. Щоправда, в мене й досі ще є вороги, та я кажу про більшість, — і в похилому віці я наближаюся до могили, маючи благословення своєї вітчизни.
1894—1908
Баші-Ачукі
Розділ перший
З неозорої далини звивистою змією мчала гомінлива Арагві й розбивалась об стрімку скелю нестямно, з розмаху, щоб прокласти собі далі новий шлях!.. Вона не жаліла себе, але, відкинута незворушним громаддям гір, оглушена й захекана, кружляла на місці, ледве переводячи подих, і поволі, озираючись, збігала в долину, щоб з вимушеною обережністю, зітхаючи й щось примовляючи, понести свої води вниз, до буйної зелені гаїв. Саме над тим урвищем, виступаючи з серпанку туману, грізно височіла величезна фортеця — надійний і пильний вартовий усієї околиці. Обгороджена високим муром, ця будівля лише зі східного боку відкривалася зору довгим, уподовж усього фасаду, балконом.