— Не переймайся цим: той, кому подаровано її, впорається.
— Та навіщо вона йому, коли на неї не можна сісти?!
— Господи, ти все своєї! Дурень не порозумнішає, а свавільного завжди можна приборкати! А що ти скажеш, юначе?
— З Божою та з вашою допомогою якось упораюся, — всміхнувся юнак. — Навіть казкового Пегаса об’їздити можна.
— Я теж так гадаю. Хай служить тобі на щастя і користь! А тепер розкажи мені, звідки ти й чого до мене завітав?
— Я з Кахетії!
— З Кахетії?! Хіба дороги не розмиті?
— Розмиті, але в мене послання до вас.
— Ти сам, мабуть, імеретинець!
— Еге ж, але я давно залишив свій край і живу тепер у Кахетії. А послав мене до вас зять ваш, Бідзіна Чолокашвілі.
— Що трапилося?
— Прочитайте листа і про все дізнаєтесь, мій володарю! — Він дістав з-за пазухи послання й передав його Еріставі. — А це дружина Чолокашвілі шле великій пані.
— І не намокло у воді? — здивувався Еріставі.
— Я загорнув його в навощене полотно! — пояснив юнак.
Еріставі квапливо розпечатав листа і мовчки почав читати. Маріам шукала окуляри, а моураві та імеретинець стояли й чекали.
Еріставі помітно хвилювався й час від часу позирав на імеретинця.
— Він що, збожеволів?! Що він задумав? — заговорив нарешті Заал.
Імеретинець глянув у бік моураві...
Еріставі зрозумів і відіслав зайвого свідка. Маріам пішла шукати окуляри. Вони залишились удвох.
— Повідомляє: «Християнство винищене, не чути молитов і співів, дзвони мовчать, ікони й храми спаплюжено...» Про це ми теж чули, та що вдієш? Вище голови не стрибнеш!.. Наближається Божа кара, і ми повинні її стерпіти, довіритися Господній волі!
— Негоже мені заперечувати вам, але чули, мабуть, притчу: чоловік тонув і благав Бога допомогти. А Бог йому відповідає: руками поворуши, і я допоможу!
— Приказка гарна, та нам не підходить!.. Вона нам тепер не зарадить!.. На що ж він усе-таки сподівається?
— На Бога!.. А потім на вас... П’ятсот відбірних воїнів виставить він сам. Два Еріставі обіцяють дати по п’ятсот, а ще п’ятсот чекає від вас!..
— Та як з двома тисячами виступати проти шістдесяти? А крім того, обабіч Алазані розташовано п’ятнадцять тисяч улусів... І дорослі, й діти — всі у них воїни...
— Дві тисячі грузинів — сила не мала, коли й ви не відмовитеся підтримати. Кажуть: «Догнав не догнав, а погнатися можна...»
— То не для мого віку!.. Зять мій іще молодий, не звідав страху, але я дивуюсь, як міг погодитися на таке ксанський Еріставі!.. Хіба не знає, що це обурить не тільки шаха, а й викличе гнів картлійського царя?
— Коли ми переможемо, то й цар Картлі буде задоволений. Він хоч і прийняв татарську віру, але серце в нього грузинське. А сумніватися в тому, чи переможемо ми, не треба!
— О мій імеретинцю, ти ще молодий, і тобі бракує завбачливості. Уся Кахетія виявилася безсилою перед ворогом, а тепер ви хочете вигнати його, маючи дві тисячі воїнів! Хіба можна думати про таке? Він тримає в руках і фортеці, й місто!.. Ми й Кахетію не порятуємо, і Картлі поставимо під загрозу... Лютий шах тільки й чекає приводу, щоб розправитися з Картлі так, як з Кахетією! І коли ми ще вціліли, то тільки завдяки обачливості й обережності нашого царя Вахтанга, хай Бог пошле йому довгого віку!
— Шахнаваза?! — сумно перепитав гість і хотів щось додати, але раптом убіг вкрай збуджений панотець Кирило й доповів:
— Ксанські Еріставі до нас завітали, ваша милість!
— Кажеш Еріставі?... Запроси їх.
— Це вони, шені чиріме! Ті самі! — схвильовано повторював Кирило. — Я бачив їх своїми очима!.. Дивні діла твої, владико!..
— Отче мій, чи ти при здоровому глузді?
— Хай не торкнеться мене ваш гнів! Це вони, наша милість! Саме вони! Я впізнав їх одразу, щойно побачив!
— Ну, впізнав, то й що? Запроси їх до світлиці, скажи пані, і я зараз прийду. А ти, імеретинцю, йди до моураві й почекай відповіді... Ці Еріставі неспроста, мабуть, заявилися сьогодні! — мовив він і вийшов до сусідньої кімнати.
Увесь дім заметушився. Слуги бігали туди-сюди: кухарі зарізали однорічне теля, пекарі розпалювали торне, няньки бігали з кімнати в кімнату. Моураві аж надто вже старанно підганяв то одну, то другу: «Ну ж бо, допоможіть, мої любі, не зганьбіть мене, постарайтеся!» А сам стояв собі як укопаний, не знаючи, хто, власне, що має робити і хто до якого діла приставлений. Тільки про людське око, як і випадає моураві, пнувся він із власної шкури, галасував на все подвір’я, щоб усі чули й бачили, який він відданий своєму володареві, який старанний. Мекали вівці, кудкудакали кури; пригнали індиків та гусей.