Кажемо: «Будь, як у себе вдома» або: «Всюди добре, а вдома — найкраще». Пліній, виходячи, звісно, зі своїх реалій, бачить це по-іншому: «Повір мені, клянусь Гераклом, у тебе я почуваюсь більше вдома, аніж у себе; одна лиш різниця: твої домашні турботливіше й уважніше мене приймають, аніж мої». Далі — пояснення, чому це так: «…у добрих господарів прислуга відвикає від страху, а появиться хтось новий — і кожен жвавішає, хоче подобатись господареві, запопадливо прислуговуючи не так йому, як гостеві» (I, 4).
Не раз чуємо: «З ким поведешся — від того й наберешся». У Плінія, з його адвокатської практики (II, 3): «…не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства» (першим таким «крутієм», зауважмо, був «хитромудрий», що «вмів крутитися», Одіссей). Кажемо й таке: «У страху великі очі». Пліній пояснює, чому: «Нині ж і твоя відсутність, і твоє недомагання вселяють у мене всілякі неспокої і страхи. Чого лишень не боюсь, чого лиш не вимальовую у своїй уяві! Як кожен (так уже поводяться стривожені), так і я: чого найбільше боюсь, те найчастіше й уявляю собі» (III, 21). В іншому листі уточнює: «Невелика ж бо різниця в тому, чи ти опинився в якійсь біді, чи її очікуєш, — хіба та, що є межа стражданням, а межі страху немає» (VIII, 17).
«Як тривога, то до Бога». Ту нашу мудрість мовби резюмує один із листів, де автор тонко зауважує, яким морально чистим стає той, хто у хворобі: «Щойно тоді спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя». А наприкінці листа — афористична «точка»: «Так ось що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі» (VII, 26). До речі, схожим спостереженням ділиться з читачем І. Франко у передмові до своєї збірки «Мій Ізмарагд»: «В хворобі чоловік […] робиться м'яким та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати […] тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною». Припускаємо, що й спостережливість нашого поета, хоча, певна річ, від природи, все ж загострена й поглиблена читанням античних письменників, зокрема, й Плінія Молодшого.
Є серед Плінієвих спостережень і таке, що стосується засадничого у людському житті, не раз уже обговорюваного, поняття «humanitas» — людяність у ціцеронівському його значенні. Цей лист (VIII, 16) — щось на зразок психаналізу: Пліній не тікає від свого душевного болю, як, скажімо, ліричний герой у «Зів’ялому листі» І. Франка («Ачей утечу я од лютого болю, / що серце моє розриває»), а хоче, як Лукрецій, Горацій, інші схильні до інтроспекції античні письменники, з’ясувати для себе його причини. Починається лист зітханням: «Як же мене втомили хвороби моїх людей, ба, навіть їхні смерті, і то ще молодих!» Далі — про розради, які бодай трохи той біль вгамовують: Пліній усілякими вільностями й пільгами полегшує життя своїй челяді (не може бути щасливий, коли поряд — нещасливі). І тут, власне, те спостереження: «Та хоча й заспокоюють мене ті пільги, все ж — надломлює й ослаблює сама ця доброта, що й схиляє мене до всіх тих дозволів»; доброта, тобто humanitas.
І все ж автор листа воліє залишатися зі своєю вразливістю, а не позбутись її, як інші, «розумніші» й «сильніші»: «Чи великі вони й мудрі, не берусь судити, знаю лишень, що вони — нелюди: людині притаманно і звідувати, й відчувати біль, а водночас — протистояти йому, слухати розради, а не просто їх не потребувати». Пліній залишається зі своїм болем (як, до речі, й Франко в іншій поезії: «Не покидай мене, пекучий болю…»), зі своєю дивною від того болю насолодою: «Є ж бо й у болісті якась насолода, надто коли виплачешся на грудях у друга, який готовий або схвалити ті сльози, або вибачити їх»… Ми ж, у світі, де не меншає несправедливості й насильства, — соромимося нашої пісенної сльози («Годі вже тих сліз!» — не раз чуємо), хочемо бути «сильними», забуваючи, що нічого немає страшнішого, нелюдянішого, аніж бездушна, груба сила й пошанування тієї сили: «…став я жорстокішим, нелюдянішим, бо побував серед люду» (Сенека — про криваві видовища), аніж неситість, надто імперська, яка робить ту силу дедалі бездушнішою.