Зауважує Пліній і дивується (не перший, звісно), чому це люди пориваються у світ, ген за моря, аби щось цікавого побачити, сліпі до того, не менше цікавого, що на відстані руки; пропонує свої пояснення тієї дивини: «Чи то вже така природа людини, що ми, байдужі до чогось близького, сягаємо по далеке, чи тому, що всяке бажання, якщо його можна легко задовольнити, поволі згасає, чи, врешті, тому, що постійно відкладаємо (ще, мовляв, надивимось, тільки-но захочемо), переносимо на пізніше знайомство з тим, що, кажу, у нас перед очима» (VIII, 20). Задумується над тим, чому це придбане не так втішає, як жадане (II, 15); чому у старості таким жаданим є те, що солодким було в молодості (II, 3); чому любов — така дрібничкова й прискіплива (II, 2); чому, «що ближчим є жадане, то болючіша його відсутність» (VI, 1); чому «…ліси, усамітнення та й сама потрібна для ловів тиша, як ніщо інше будять думку, схиляють до роздумів»; чому усілякі рухи тіла так розворушують душу (І, 6); як це «море, узбережжя, тиша на відлюдді», дарма що безмовні, можуть стільки всього «підказати, продиктувати» (І, 9) й таке інше.
Задумується й дошукується причини або просто констатує, залишаючи подальші міркування читачеві, як от: «…смак будь-якої услуги пропадає, коли за неї вимагаємо віддяки» (І, 13); жива бесіда солодша, аніж листовна (IV, 7); «…у живому голосі є щось таке, що торкається серця» (II, 3); доторк до речей, якими користується людина, — то наче доторк до тієї людини, коли вона відсутня (VI, 7)… Дуже часто, зауважмо ще раз, подібні спостереження подані в афористичному ключі, як от: «Не знайти більшого лінивства, ніж у розніжених людей, більшої допитливості, — аніж серед дозвільних» (IX, 32). Або: «…ніщо так не підживлює любові, як страх утрати, і той страх раз по раз боляче мене вражає» (V, 19); та хоч як (пригадуємо пораду Сенеки) не «підготовляймо душі до тієї втрати», щоб не отруювати собі життя, — цього страху не позбудемось.
У нашу телевізійну, перенасичену новинами добу належно оцінимо й таке спостереження Плінія: «…люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якимись голими відомостями купиш навіть тих, хто наставляє вуха всіляким балачкам та побрехенькам (V, 8), — згадаємо такі щедрі на «голі відомості» наші служби новин, які аж надто догоджають тій особливості людської природи.
Серед спостережень, що стосуються філології, цікавими є, особливо для перекладачів, ті, що у листі до Фуска Салінатора, адвоката (VII, 9), де Пліній радить, як той має укладати свої заняття. Корисним, вважає він, є переклад (з грецької на латинську і навпаки), бо чого не помітимо, навіть уважно читаючи, те «не приховається від перекладацького ока: звідси — глибоке розуміння і правильне судження». Все це окреслено одним, винятково важливим для перекладача поняттям: intellegentia. «Правильне судження» (iudicium) передбачає вміння зробити правильний вибір, що, власне, є чи не найважливішим компонентом інтелігентності. Недарма св. Августин у перших же фразах «Сповідей» уточнює: «Da mihi, Domine, scire et intelligere, utrum sit prius invocare te, an laudare te…» (Дай мені, Господи, знати і розуміти, що я спочатку маю робити: закликати Тебе чи хвалити Тебе…); «розуміти» (intelligere), тобто зробити правильний вибір між тим і тим. Перекладач постійно потребує того розуміння; вся його праця пов’язана з вибором — потрібних слів, образів, тонів, настроїв… Тож перекладач — «інтелігент» передусім у цьому прямому, етимологічному, значенні цього поняття… Усіма цими спостереженнями (вони в кожному листі) Пліній завдячує своєму, скажемо нині, «недозвільному дозвіллю»; бо дозвілля (відпочинок) розуміємо загалом як «солодке нічогонероблення», а воно швидко переростає у нудьгу, або, як про це Пліній, — у лінивство (звісно, хто може дозволити собі на розніженість).
Пліній, видно з його листів, не належить ні до тих філософів, які плачуть (як Геракліт), ані до тих, які, йдучи за Демокрітом, сміються: Пліній — всміхається. Всміхається своєю мовою, своїм стилем, своєю душею: «Отож приглянься до тієї книги, яку отримаєш разом із листом; боюся, що серед тих турбот я сам до неї не надто пильно приглянувся: впоратися зі своїм болем, щоб могти писати, я зумів, а от зі собою впоратися, щоб писати з легкою, вільною душею, — не зміг. І врешті: як від писання отримуєш радість, так і писання йде набагато легше, коли душа твоя усміхнена» (VIII, 19). Пліній хоче й читача схилити до усмішки, часто — кінцівкою листа: «Втім, пиши, про що хочеш, аби лиш твій лист був не коротшим од мого. Гляди ж бо: рахуватиму не лише сторінки, а й рядки, навіть склади!» (IV, 11). Або: «Я у своїй етруській посілості то мисливством займаюсь, то літературою; іноді — і тим, і тим водночас, але й досі не можу тобі чітко сказати, що для мене важче: вполювати якусь дичину чи щось путнє написати» (V, 18). Пліній бачить обличчя читача: «Радієш тій моїй обіцянці приїхати до тебе, але нахмуриш чоло, коли додам, що лиш на день-два…» (III, 6); а далі, щоб розгладити чоло, зблискує кінцівкою листовної фрази: «…залишитись у тебе не дозволять мені ті самі причини, які затримують мене тут».