Плінієва усмішка дуже часто пов’язана з улюбленою для римських письменників риторичною фігурою «commutatio» (зміна, переміна), тобто обернений порядок слів у двох сусідніх фразах. Пліній, наприклад, щиро зізнається приятелеві, що в його книзі він найчастіше перечитував ті місця, де йшлося про нього, Плінія: «Хвалити мені тебе й водночас дякувати? Ні в цьому, ані в тому не можу бути достатнім, а коли б і міг, то боявся б, щоб то не було зарозумілістю — вихваляти те, за що дякую»; далі — ця риторична, «усміхнена», кінцівка: «…усе мені настільки видалося похвальнішим, наскільки приємнішим було, й настільки приємнішим — наскільки й похвальнішим» (IX, 31); або в листі до приятеля, який догоджає собі десь на своїй віллі й постійно «сам собі за володаря»: «доки не спатимеш, поки не спиться, а спатимеш, поки спиться?» (VII, 3); чи в листі, в якому дораджує бути «безпощадними до себе, а вибачливими навіть до тих, хто лише собі вміє вибачати»: «Тому-то найкращим, навіть бездоганним, я вважаю того, хто іншим вибачає так, мовби сам щоденно спотикався, а від тих спотикань оберігається так, мовби нікому не вибачав» (VIII, 22)… Це саме та усмішка, яку плекала доба Відродження з її винятковою любов’ю і пошаною до слова, — філологічна усмішка.
«Образ правдивий мій — в пісні моїй», — зауважив Овідій у «Скорботних елегіях», маючи на увазі свій психологічний портрет. Так міг би сказати й Пліній, у чиїх листах чимало штрихів до власного портрета. Кожен, хто уважно прочитає бодай ті, що у цій добірці, вибрані листи, якось уявить собі їхнього автора, навіть фізичну його поставу, в якійсь із описаних ситуацій. З-поміж усіх цих уявних образів вирізнятиметься один, що постане перед нами з початковими фразами першого, з третьої книги, Плінієвого листа: «Дві речі мене однаково втішають: мірний рух зірок у небі й чіткий розпорядок життя людини…».
Завдяки Плінієві, згадаємо Гомерового пастуха, який «серцем радіє», задивившись у всіяне зірками безкрає небо («Іліада», VIII, 555 і наст.); Агамемнона з Евріпідової «Іфігенії в Авліді», чиє сум'яття у такому разючому контрасті з тією божественною гармонією; побачимо пластичну постать з Овідієвих «Метаморфоз» — людини, яка споглядає небо; згадаємо й Канта, що зіставив зоряне небо над головою з моральним законом, що в душі… Повернемось і до Плінія, скромної й «невеликого таланту» людини, що така близька нам саме тією скромністю, щирістю й гуманізмом; людини, яка все життя прагнула тієї гармонії, мікрокосму — з макрокосмом, прагнула не лише для себе, а й для інших людей.
P.S.
Книжки, знаємо, мають свою долю. Є вона і в невеликої книжечки (не пам'ятаю, відколи й звідки вона в мене) вибраних листів Плінія Молодшого, виданої за Польщі у Львові (1912). Час од часу вона потрапляла мені до рук, і я, гортаючи її, перечитував котрийсь із листів; найрадше — про розпорядок дня (IX, 36) і про джерело Клітумна (VIII, 8). У розпорядкові дня найцікавішими для мене видавалися ті ранкові хвилини (при зачинених віконницях), коли Пліній «не душею ступав вслід за очима, а очима — вслід за душею», а в описі джерела, що розливається потоком, далі й заводдю, — лискучі камінчики на дні: прозорість води ставала чистотою і прозорістю стилю. Згодом я звернув увагу на підпис, чорнилом, від руки, колишнього власника книжки: «Тома Водяний, 1914».
Отож не пригадую, якими стежками прийшла до мене ця книжечка, а от щодо Томи Водяного, то я таки дошукався, звідки мені відоме те прізвище, — з розлогих листів, які надсилав мені на початку вісімдесятих гімназійний професор, психолог, ревний шанувальник античної літератури, щирий вболівальник за українську справу Іван Смолій. Він щиро вітав появу кожного українського перекладу, глибоко розуміючи вагу перекладної, надто з класичних мов, літератури. Ось фрагмент одного з його листів (12 сторінок дрібним почерком з обох боків аркуша): «Дуже добре пам'ятаю, як ми читали разом з учителем Хомою Водяним Горацієві твори у восьмому класі. Учитель Водяний багато уваги віддав інтерпретації цих творів. Горацієві ліричні твори, говорив Водяний, пронизані інтелектом. Щодо цього він нагадує поезію Франка. Образно висловився Водяний про це так: «Горацієва лірика ніби пересіяна через решето розуму».