— Тоді я вам ребра переламаю, — блідніє парубок і зразу одягає шапку на голову, щоб звільнити на всякий випадок руки. — Я вам не Полікарп Сергієнко.
— Он ти який! — стискаючись, наче перед сгрибком, підводиться Крамовий.
За ним встає з-за столу міліціонер. Він косує на Крамового і явно усміхається Дмитрові.
— Сідай, — спиняє міліціонера Крамоаий. — Добре. Так ми і запишемо ваші слова, громадянине Горицвіт. А за образу органів охорони заведемо на вас справу.
— Хоч дві, — злісно відкусив Дмитро. — Мене на переляк не візьмете.
— Ах ти! — тягнеться до нього Крамовий.
— Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелі зігнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я і до Москви дійду.
— Не сумніваюсь, — їдко відповідає Крамовий. — Ви, молодий чоловіче, оригінальні дороги находите: з дрючком по полю бігати та чесний мир каламутити. Що то з вас далі буде, молодий чоловіче? — похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
— Що з мене не буде, а троцькіста не буде! — уже скаженіє Дмитро. — На зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душі виймати приїжджаєте. Так це які дороги будуть? Забули, що ми радянські люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
— Іди, — раптом блідне Крамовий. І його злу, презирливу насмішку як вітром здуває. — Іди!
— Я ще маю час, — уже знущається Дмитро із Крамового. — Може, іще щось про мене в папірці запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От ніяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а куркульню захищає.
— Геть! — вискакує з-за стола Крамовий. — Я тобі твої слова і на тому світі пригадаю.
— Коли б то тільки тим світом обійшовся, — нарочито поволі виходить з канцелярії, ледве стримуючи люту завзятість.
— Ну як, Дмитре? — запитав Свирид Яковлевич.
— Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
— Ти думаєш?
— Чого там думати… Не повилазило ще.
— Як приїхали — руку за созівців тримали. Видко, свої наміри пісочком притрушували, — задумався Мірошниченко.
— А такі, як Полікарп, допомогли заплутати діло. Мабуть, так і закриють його, як незначну бійку. Козирі в їхніх руках. Зуміли правду турнути на дно… — кипів парубок. Всередині їжаком ворушилася злість проти м'ясистого Крамового, і отой блиск окулярів з цятками вигнутих вікон різко бив йому в очі.
— Ні, не буде по-їхньому; Ніякі протоколи, ніяка хитрість не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає — відступити назад? — пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.
— Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогодні схитнешся, — завтра тебе на шматки розірвуть, чоботиськами з гряззю змішають.
— Кріпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом білих смуг.
— Зараз запрягаю коней — і гайда в райпартком, — клекотить голос Івана Тимофійовича. — Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової каші, — і, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.
— Тільки що про це міркував, — промовив Мірошниченко. — Разом поїдемо, Іване. Іди за кіньми. Я тим часом це начальство витурю з сільради, йому нічого робити в державній установі. — Кремезний і нахмурений, мов грозова година. різко піднімається на ганок.
— Свириде, ти знаєш, що це означає?
— Знаю, Іване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розі вулиці.
— Що, подобається таке діло? — невесело усміхнувся Бондар. — Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас і побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усі плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!
— Іване Тимофійовичу! Це добре, що ви до партії за правдою йдете. Тільки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмінно перепинить вас. Я вже примічаю…
— Вони можуть Треба так проскочити, щоб… Словом, діла. Ти дивись, як Данько до плота прикипів. Пожирає нас очима.
— Тріснули б йому ще до вечора.
Данько, побачивши, що за ним слідкують, з перебільшеною старанністю завертівся на місці, ніби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.
— Іване Тимофійовичу, може, сьогодні не поїдете?
— Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тільки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушує куркулів. А нас вони на переляк не візьмуть…
Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на ній рясно порозкочувалися сердечка придорожника і червінці кульбаби.