Навіть тут, серед полів, вона чула тоскні і тривожні пахощі обвугленого, потрісканого дерева і перепаленої глини.
«Коли б не твої сози, Іване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся…»
На перехресті по-осінньому задуманих доріг ланцюгом розтягнулися ліги, навантажені ще вогким, необвітреним деревом. М'яким сяйвом переливалися білокорі берези, розплітаючись біля корневища потрісканими вічками, червоніли серцевинами м'язисті берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору від деревин.
«Є ж щасливі люди на світі. Комусь зразу ледве не ціла хата везеться». Наздогнала сивого, неначе вишневим цвітом осипаного чоловіка. Він впевнено і неквапно ступав по дорозі, тримаючись рослих коней.
— Добрий день, — з острахом і трепетом торкнулася рукою до дерева.
— Доброго здоров'я, — глянув з-за плеча чоловік такими голубими і юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.
«Данило Самойлюк, голова івчанського созу», — зразу пізнала Марійка, і такий її жаль, туга і злість охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле і пішла обніжками до села.
«Бач, поступив у соз — і наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тільки командуй. Сказано: де є такі граблі, щоб од себе гребли. Один мій такий дурень набитий, що навіть з себе останню сорочку комусь віддасть. А люди як обертаються».
«Я йому зараз усе, усе вичитаю, — нападала на Івана. — Розумні голови бач, як собі ліс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує». Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.
Ось уже і її подвір'я. Вона бачить: Іван з Югиною сидять на дровітні, читають газету. І це ще більше виводить її із себе.
«Найшли час почитувати. Чом не вчені! Доктора!»
— Чи там у газетах про нашу хату нічого не пописують? — Взявшись у боки, вона, сама того не помічаючи, стає в театральну позу і аж свердлить чоловіка очима. — Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жінка хоч розірветься, а він, як сорока у кістку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тільки галіфе надіти і пошпацірувати по селі.
— Мамо, тато ж цілий тиждень з роботи не виходив.
— А я виходила? Так я хоч картоплі приробила, а що твій тато заробив? Одних ворогів понаживав. Скоро через твого тата в село і носа не виткнеш.
— І ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку переміну видумала, а то товче і товче одне й те саме.
— І товктиму. Не наравиться? Он твій хвалений Данило Самойлюк прямо півлісу собі на маєток за один раз повіз. А ти досі й ломаки не притягнув.
— Ото і треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
— Тягни, тягни. Ох, і послала мені доля чоловіка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смерті своїм созом доведеш.
І Іван Тимофійович зразу ж змінився. Коли говорили про нього, він міг терпіти, але як річ заходила за соз, то пробачте, щоб він промовчав.
— Марійко, — майже пошепки, бліднучи, промовив він.
— Чого ти на мене кричиш? — зразу ж заверещала жінка. З гіркого досвіду вона знала, що шепіт чоловіка нічого доброго не віщує. — Хіба я не правду про твої сози кажу?
— Марійко, — ще тихіше промовив Іван Тимофійович і ступив крок уперед.
— Не кричи ти на мене! Не кричи! — подалась назад. В цей час на вулиці зафоркали коні, заскрипіли ліги, і до воріт Бондаря підійшов Данило Самойлюк.
— Привіт, господарю! Приймай гостей! — весело гукнув з-за тину.
Марійка на мить остовпіла, а потім тихо і злісно процідила:
— Ах ти ж, стерво незугарне, очі безстидні. Собі ліс «возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатіїв. А Іванові що ж? Останнє заставить на стіл покласти. Ще й за чаркою в кооперацію пошле. Ой, і чоловічок, ой, і чоловічок попався!
І раптом, наче крізь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
— Почули ми, Іване Тимофійовичу, про твоє нещастя. Зібралися гуртом, поміркували про наші діла і вирішили якось пособити тобі. Худоба ж своя є, райземвідділ виписав наряд у лісництві, а люди дружні. Оце й привезли тобі ліс. Будуйся на радість нам, на страх ворогам і тим вражим синам, що завидують нам… О, та ти вже цілуватись лізеш, наче я тобі дівчина. Ну, давай почоломкаємося. — І сиві кучері Самойлюка переплелися з вигорілим, як перестояне сіно, чубом Бондаря.