— Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. — Кремезна постать Мірошниченка наче вросла в горбовину, що обривається над самою яругою. Над вольовим чолом тріпоче порожевілий пилок прорідженого волосу.
Та не так легко опанувати собою Дмитрові. Все його тіло набухає м'язами. Він робить ще крок уперед і провалюється в туман. Повітря тут втратило вересневу міць, стало в'язким і затхлим. Внизу під ногами попискує замшіла земля, десь зовсім недалеко туркоче невидимий струмок, а зверху обтрушується дзвінкий голос Григорія Шевчика.
— Розсиплемося по низині. Може й нападемо на слід.
— Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, — різко обриває Свирид Яковлевич і владно гукає: — Дмитре, назад! Не дурій!
Чіпляючись за кущі, хлопець неохоче підіймається вгору. Біля Свирида Яковлевича, як бджоли, скупчилися активісти, лихі від невдачі й безсоння. Полікарп, шукаючи співчуття, приліплюється то до одного, то до другого чоловіка, але всі сердито відвертаються від нього. За спиною Сергієнка шипить неприхована неприязнь:
— Сплюх нещасний!
— Дочекаєшся з жука меду.
— І де совість у чоловіка?
— В побрехеньки пішла.
Обличчя Полікарпа стає по-дитячому зворушливим і сумовитим. Свирид Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною очей.
«Як мало чоловічої твердості в ньому. Аж досадно», — поринає в свої роздуми.
Пройшовши кілька кроків, Мірошниченко нахиляється над гніздом сліду, втиснутого в чорну куповину кротовища. Обіч нього на росистій траві чітко темніє ще одна мережка.
«Це Дмитро біг. Ступня в нього більша».
Трохи далі сліди невідомого аж перетиснули рожеві голівки медунки; біля них просипані крихітні тільця задимлених патронів.
«Тут він стріляв… Ні, таки Дмитро увесь в Тимофія пішов — навіть кроку не притишив, коли цілились в нього», — вдумливо читає карту відбитків і, перехопивши погляд Дмитра, приязно киває йому головою. Ще, зарошуючи руки, нахиляється над свіжим слідом, і вже впевнено прямує мерехтливим лісом, що саме заплітає у просвіти червоні і сині стрічки. Активісти, зрозумівши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича.
Звиваючись поміж сизою необтрушеною травою, сліди розгонисто побігли з одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось вони, обметавши ярок, побігли до заболоченого лісного ставу. Над ним, за сліпою високою огорожею, причаїлись будівлі Січкаря.
— От і докрутився мотузочок.
— В саме вовче кубло.
— Хіба ж я не казав — тут не обійшлося без Січкаря, — сміливішає Полікарп, і у відповідь йому лунає сміх. Він ще більше посилюється, коли з лісної просіки назустріч Кушніреві, метляючи косичками, кинулася його Надійка.
— Тату, спіймали того… Льоню, як його? — обертається до хлопчика Сергієнка.
— Контрреволюціонера, — поважно відказав білоголовий Льоня і здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дівоча.
Свирид Яковлевич широко відкриває вкриту жовтими цятками лишаїв хвіртку. На подвір'ї біля парні стоїть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кілька жінок і сім'я Січкаря. Сам Січкар гнутими двозубими вилками саме витягнув із парні м'ясисту розпарену деревину, повернув її і знову турнув у паруючий отвір.
— Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де розцвітає христова наука… — з повагою звертається чернець до господаря і замовкає на півслові, круком виділяючись поміж світлішим вбранням жінок.
На подвір'ї піднімається занепокоєний гомін.
Січкар, кинувши вилка, першим прямує назустріч активістам.
— Завітали до мене? — бадьориться й усміхається нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його — плямистий рум'янець.
— Хто був у тебе з чужих? — гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. І одночасно бачить, як з незакритого отвору парні клубками перевалюється пара, підтоплює ченця і його скам'янілих слухачів.
— З чужих? — дивується Січкар. — Був проповідник бослова, киває головою на ченця. — 3 біблії усякі… новини бабам читає.
— Іще хто?
— Господи! Та нікого.
— А коли подумати?
— Побий мене хрест, нікого.
— Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Січкарю!
— Кажу — нікого, значить, нікого. Присікалися, прямо порятунку нема. — Щоки дуката линяють, в дрібних зіницях мерехтить колюча злість.
— Січкарю, нас довів сюди слід. Не викручуйся.
— Слід?.. Ну й що ж із того? Може, якась злодіяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це ліси! А ти за всякий слід серце навіки тривож, — тільки на мить ковзнулася тінь непевності по сірих білках і зникла в темних пучках прожилок.