— Ох, і трудна ваша праця. І дихнути нема чим. Це не те що на полі. Думалось: біля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату… Полюбити таку роботу — багато треба сили мати, — і Кушнір з пошаною поглянув на Недремного.
— Не стільки сили, як справжнє робітниче серце. У нас робітники люблять і гордяться своєю роботою. З неї і хліб росте…
— Як наші діла? — звернувся Бондар до Мірошниченка.
— Наче на добре йдуть.
В місті Свирид Яковлевич розгорнув шалену діяльність. Він оббігав усі установи, що могли чимсь допомогти потерпілому созу. І незабаром якось виходило, що їхній соз чи не найкращий на всю округу, тільки начальство мало знає про це.
— Це все добре, а трактора не дамо, — твердо відрізав йому замісник завідуючого окружного земвідділу.
— Чому? — холонучи запитав, бо вже кілька разів у думках бачив трактора на своїх полях.
— Машини ми даємо лише колективам.
— Дайте нам трактор, ми зразу ж і колектив заснуємо.
— Організуєте колектив, тоді поговоримо.
— Він у нас уже фактично заснований, — сам собі здивувався, як могли вирватись такі слова.
Але замісник не хотів слухати ніяких пояснень і прохань.
— Гаразд, — глухо промовив Свирид Яковлевич. — Коли я зможу застати завідуючого?
— Його зараз в природі не існує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, — подобрішав: як старається чоловік. Цей доб'ється свого.
Мірошниченко ще зайшов до окружкому і довідався, що сьогодні на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пізно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.
І яка ж була його радість, коли, тільки переступивши кабінет завідуючого, він пізнав за столом Анастаса Донелайтіса.
— Свирид Мірошниченко! Отой, що до гармат залізяки приробляє? — засміявся Анастас і, накульгуючи, пішов назустріч старому другові. Обнялись, поцілувались.
— Скільки літ промайнуло, скільки води утекло!
— А не старіє стара когорта, — всміхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. — Ти такий і в тисяча дев'ятсот двадцятому році був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського біля Дяковець приперли?
— Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахміття і хотіли нас в Івчанці накрити? Ми саме тоді раки печерували.
— Пригадую, Свириде… Господарюєш тепер на своїй землі?.. Коли ж це я до свого Німану доб'юся? — задумавсь на хвилину і додав: — Трактора вам дамо. Тільки прийде перша партія — присилаю вам найкращу… пчихалку.
Свирида Яковлевича аж пересмикнуло від цього слова.
— Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про «фордзона», його поки заведеш… От скоро ми побудуємо свої, вітчизняні, трактори, такі, як сама мрія. Аж сміятиметься поле.
— Правду кажеш, — погодився Свирид Яковлевич…
Увечері в заводському клубі відбулася зустріч робітників зі своїми гостями. Після Мірошниченка виступив голова завкому, а потім Недремний прочитав листа старих кадрових робітників до созівців підшефного села:
«Надіємось, дорогі товариші, що ви переборете всі труднощі, прямуючи світлим шляхом, накресленим Леніним і Сталіним…
Ми, старі кадрові робітники, бажаємо вам великих успіхів у роботі і обіцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстерні для вас два плуги, два культиватори, зібрати сівалку…»
— Спасибі вам, спасибі вам, — тихо шепоче в президії Степан Кушнір, пильно вдивляється в обличчя робітників.
Після зборів до созівців підійшов Недремний зі своїм небожем Михайлом Созіновим, рідкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.
— Захотілося Михайлові до вас поїхати. Він ще й села не бачив — з моєю сестрою увесь час у Києві проживав.
— Заберемо з собою, — погодився Мірошниченко і звернувся до дитини: — А сам не побоїшся поїхати?
— Ні, — твердо відповів Михайло. — Я хочу червоним командиром бути. А командир нічого не повинен боятися.
Чув? — засміявся Недремний. — Наша зміна росте.
LІІ
В тривожно-радісному і п'янкому тумані промчалися ці дні. Еге ж, Дмитро сп'янів од усього, бо стільки людей перевернулось в його домі, стільки очей вітало й огрівало молодих, стільки було проспівано веселих і сумовитих пісень. Біля них метушилися люди, рідня, щось заставляли робити, чиїсь жіночі руки обсипали їхні голови добірним житом.
Дмитро вірив і не вірив, що то музики грають його весілля, що біля нього сидить бліда і сумовита Югина, що то він її під притишений сміх і густе сяйво поглядів цілував в обм'яклі, немов зів'ялі пелюстки, вуста.