Болючими перебоями пробивалася радість і зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покуті, пригадав слова Марти:
«Буде тобі добре — за мене забудеш, погано буде — згадаєш…» «Розійшлася з чоловіком… Як же ти вік думаєш прожити?.. Не так-то багато щастя перепадає нам… Чи ж буде мені радість з Югиною?»
Мовчки приторкнувся рукою її долоні, здригнулись пальці у дівчини, одначе не відвела руки, покірної і холоднуватої.
А тимчасом Варивон, підпилий і веселий, втиснувся до дівчат.
Дмитро ще з суботи помітив, як його товариш увивався біля невисокої дорідної Василини, спокійної, задумливої дівчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дівочим колом…
Тихої зоряної ночі, розсипаючи пісні, гамір і сміх по всьому селі, почали розходитись гості. Останнім попрощався Варивон і кинувся наздоганяти дівчат.
— Припала і мені одна до душі, — кинув уже з-за плота і розтанув у нестихаючій темряві.
Тихо, понад самою землею, лащиться вітер, сухо шепоче в прив'яленій листві. Понад шляхом на темному небі закрасувалося сузір'я — дівчина з коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно світили три зорі.
Вдалині затихають дівочі співи, і тільки десь аж біля зарічки, задушевно і ладно, напевне обнявшись, як і їхні голоси, виводять два хлопці широку, немов сама молодість, пісню кохання.
Незвична туга і жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням і надіями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душі почував провину перед Югиною, підсвідоме вишукував і слова, і погляди, і рухи, якими б можна було зміцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дівчину, як брат сестру. Він торопів, ніяковів перед тихою покорою, з якою дівчина зустріла його останніми днями; не знаходив слів для розмови, і все тепер здавалося темнішим і старішим.
Із сіней вийшла Докія, стала на порозі і тихо покликала:
— Дмитре, де ти?
— Чого, мамо? — вийшов із темряви і зупинився навпроти матері.
— Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дівчина. Бережи її, як життя своє, — торкнулася вогкими губами, що пахли горілкою, синових уст.
Поволі, навпомацки знаходить клямку і входить у ліву половину хати.
Біля скрині стоїть Югина. На ній по-жіночому пов'язана хустка, і тому вся її постать стала наче більшою, а обличчя старшим. В потемнілих очах мерехтять чи то дві краплинки світла, чи то дві сльозинки.
— Натомило весілля тебе? — заслоняє спиною світло лампи і тепер яскраво бачить, що вії дівчини підмивають сльози.
— Натомило, — долітає ледве чутний шепіт і зливається з зітханням.
Він розуміє, що дівчина от-от може охопити руками голову і заплакати. Жаліючи її, одводить погляд убік.
— Лягай, дорога.
Йому зараз хогілося поговорити по щирості з нею, попросиги пробачення і знайти хоч малу розраду. Навіть ледве не вирвалось: «Що ж, не осуди. Так нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, і нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На світі немає такого, хто б міг би так тебе полюбити».
Але подумав, що дівчина не зрозуміє його і визнання окропить сльозами, а їх найбільше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою знаходить м'яку косу, що віє зіллям і осіннім дощем.
Дрібна холодна дрож б'є усе його міцне тіло. Прокидалась і знову гасла надія: «А що коли серце Югини вже лине назустріч мені? Не могло ж воно бути камінним».
LІІІ
Осіннього надвечір'я повертався Варивон з поля. На возі поруч з ним сидів Іван Тимофійович, позаду них легко дудоніли і на вибоях підскакували вгору залізні борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогодні половину горбка засіяли пшеницею і житом. І хоча по долині ходили Данько і Денисенко, а Варчук навіть до сіячів підійшов, та взяти созівців у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхні дії. Та ще й до того в окружній газеті з'явився їдкий фейлетон, і куркулі тепер потерпали: от-от наїде суд.
На шляху, врівень із небесним надвечірнім поясом, самотньо йшла до села жіноча постать. Небавом, пустивши тюпцем коні, Варивон впізнав, що це була Василина, дочка полісовщика, який жив у лісовому закуті біля глибокого і навіть у жнива холодного ставка.
Давно колись працьовитий Мирон Підіпригора загатив греблею вузький виїмчастий яр, на дні якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала підніматися, затоплювати чіпке плетиво димчастої ожини та густі чагарники і згодом заблищала поміж двома розіткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срібній нитці. Потім південні і західні окрайці ставка заросли високим очеретом, на греблі. розрісся верболоз, на воді закрякали свійські качки, а над водою заспівали солов'ї. За хатою затиснутий лісом розрісся огороджений воринами молодий садок; поміж побіленими деревами весело зачервоніли вулики.