— Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..
— З зав'язаними очима не знайшов би, — перебив Варивона, — а без зав'язаних — діло наше. Поміж деревами з'явився вістовий.
— Варивоне Очерет, до тебе жінка приїхала, — гукнув здалека, витираючи рясний піт з веселого, перепеченого сонцем чола.
— Нас не купиш, не на таких, значить, напали, — насмішкувато відповів Варивон. — Тютюнець у тебе є? — Я йому про ремінь, а він мені про луб'я. Кажу, жінка приїхала — значить, приїхала.
Варивон насторожено подивився на вістового: чи не перекривлює його, вставивши слово «значить». Але той, опускаючись на траву, усміхається повною соковитою усмішкою, лукаво натякаючи «на жіноче питання», підморгує широкими — в сосонку — бровами.
— Яка ж вона із себе? — обережно запитує, боячись потрапити на вудочку.
— Невелика, чорнява. Коса — як праник, а губи — що вишні, хоч їж, хоч цілуй… Тільки гляди, щоб оскома не напала, — добродушно сміється вістовий.
— Їй-право, напевне, Василина приїхала… От дівчина. А ти не брешеш? Бо тоді в'язи скручу, — люто накидається на вістового.
— Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Біжи, невіро, скоріше, та Сидором не забудь поділитись. Жде тебе біля прохідної будки і соромиться страх як.
Варивон зривається з землі і біжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиляється над картою. «Привалило щастя чоловікові. Як зрадів», — мимоволі ворушиться заздрісна думка.
Не скоро на стежці з'являється Варивон із невеличкою торбиною в руках.
— Значить, моя приїжджала. Це тільки подумать треба, їж, Дмитре, пиріжки, — моя пекла, — розв'язує торбину. — А смачні, ну зроду не їв таких. Може, неправду кажу?
— Та правду.
— Ото ж бо і є. Знаєш, провів я її, а біля яру й питаю: «Ну за що ти мене, Василино, полюбила?» Подивилась так, як вона тільки уміє, і як різоне мені: «За те, Варивоне, що ти такий вредний і пащекуватий». Засміявся я, потім вона, а потім обоє разом… Ні, ти що мені не говори, а полюбиться правдиво — велике діло. Це, значить, треба понімати. Я сам до цього часу понятія не мав. А тепер наче світ в очах перемінився — покращав. І сам, значить, кращим стаю… Ех, аби тільки з своїх злиднів вилізти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справні коні дали — зароблю свіжу копійчину… А ти знаєш, яка новина: куркулів судили!
— За бійку на горбку?
— Еге. Одні попали в допр, а інші відбуватимуть примусові… Лише Варчуки викрутились.
— Жаль.
— Жаль. Чорні вони, як грязь.
І Варивон так уминав пиріжки, що торба на очах меншала і меншала, а потім зовсім безсило опустився на траву.
— Да, Дмитре, — раптом спохватився. — Там, на селі, побрехеньку пустили, так ти не дуже, того, вір. Чого язики не виляпають…
— Яку побрехеньку? — насторожився.
— О, в тебе вже зразу зміна клімату. Кажу ж тобі, що наші деякі людці вміють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що Григорій був до Югини увечері зайшов… Ну, може й зайшов. Та Югина ж знаєш яка… — І осікся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь побілів, як крейда, тільки чорні очі засвітились двома лихими вугликами; пересмикувались уста, тріпотіли поширені пелюстки ніздрів. Кудлаті брови докупи зібрала сітка поперечних зморщок. На мить, наче засліплений, закрив усе обличчя великою рукою, потім одним швидким ривком підвівся з землі, і безкровні уста, опускаючись куточками донизу, прошепотіли єдине слово:
— Уб'ю.
— Кого ти вб'єш? — хотів заспокоїти Варивон товариша, але мимоволі здригнувся, побачивши, яка сила і ненависть заклекотіла в тому єдиному слові.
— Обох, — сліпими очима глянув поверх Варивона.
— Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а він уже розбух од злості. Ти сільських брехунів не знаєш? Про щось добре тобі або крізь зуби процідять, або зовсім промовчать. А чуть що-небудь — так роздзвонять по всіх кутках. Людина ще не подумає, а вони такого приточать, як отой німецький барон-брехун, про якого ти казку читав…
— Відійди. Не мозоль мені душу, бо й тобі перепаде.
— Тю на тебе, божевільний!
— Я як дам тобі «божевільний!» — рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон вчасно відскочив назад і, лаючись, пішов до табору. Кілька кроків, нічого не бачачи перед собою, пройшов Дмитро і похитнувся.
«От як воно буває. Обох уб'ю. Хай тоді хоч чорту в зуби. А щоб хтось насміявся з мене, з моєї честі, з моєї любові — а не діжде».
І швидко почав розшукувати командира ескадрону — хотів попросити, щоб відпустили його додому. Але командир кудись виїхав, а на завтра мали початися маневри, і піти в село не вдалося…