Засліплений злістю, він раптом похудів, почорнів, а очі, увалившись в глибину, втратили світлі іскорки: були або зовсім непрозорі, або загорялись лихими кружельцями.
LVІ
В долині созівці орали на зяб.
Коли Григорій узявся руками за чепіги і з-під натертої до блиску полиці з смачним хрускотом і шипінням почала одвалюватися лискуча шоколадна скиба, він почув незвичне хвилювання і мінливу розмивчасту радість, що наповнювала все його тіло то добрим спокоєм, то тривогою. Приблизно таке почуття переживав у дитинстві, коли вперше батько підпустив його до плуга, а сам почав поганяти коні… І боязко було, що не втримає плуга, зробить огріха, і веселилося серце, очі, коли тьмяним сріблом заблищала свіжа борозна.
По ріллі, вишукуючи борозняків, статечно ходили ворони; круті, навсторч поставлені скиби (щоб вільгості більше приховати), курилися легким димком і, відполіровані синюватою крицею, сіяли негустим розсипчастим сяйвом.
Оралася найкраща земля, що споконвіку належала багатіям.
Омріяне добро підійшло до порога бідняцької хати і за цими чорними скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя.
Григорій недавно записався в соз. На тому тижні дряпакував, сіяв, а сьогодні вперше вийшов орати на зяб. Цілоденна праця і новизна гуртового діла втихомирили його сердечний щем, одначе він не забувався, мов глибока рана, що іще не загоїлась і нагадує про себе якимсь одерев'янінням. До того ж майже в усіх думках із ним була Софія.
Чи любив її? Може, тільки поважав? Ні, дівчина подобалась йому. З радістю стрічався із нею, але прощався рівно, спокійно. А може просто його серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання. Доброю дружиною буде. Така, що знає ціну шматкові хліба, і чоловіка більше шануватиме, любитиме.
Золотим колесом закотилося сонце за ліс; опустіло, німуючи, поле, і в долині зітхнув старий і недужий туман.
Созівці поскладали на вози плуги і тихою ходою поїхали на горбок. Іван Тимофійович скочив на землю і підійшов до широколистої пшениці, що жадібно вбирала з надвечір'я сизозелені барви. Кущуваті, окріплі посіви порадували серце хлібороба.
— Як посходило. Неначе барвінок, — простягнув руку вдалину.
— Гарна пшениця, гарна, — нахилився до землі Степан Кушнір, рідний дядько Софії. — Коли б діждатися хліба із неї.
— Діждемося, — упевнено мотнув висушеною головою Полікарп Сергієнко. — Земля ж яка. Яка пшениця! — Він зірвав одну зілинку, вогку, в краплинах роси, поклав на суху кістляву долоню і довго роздивлявся на неї, мов на найдорожчий скарб.
— Це настануть жнива. Заскриплять підводи шляхами… І не голодуватимуть більше діти, не сушитиме голову почорніла жінка, — підійшовши до Полікарпа, тихо промовив Іван Тимофійович.
— Іване, — з подивом поглянув на нього Полікарп. — Як ти всі мої думки, всю душу взнав? Тільки що думав про це… і про жінку, і про дітей подумав, і про жнива, і про підводи… Справедливий ти чоловік, Іване… Без насмішки людей узнаєш… — І Бондар побачив перед собою не того затурканого, прибитого злиднями, недоїданням Полікарпа, що був посміховищем усього села і в хвилини забуття скрашував побрехеньками своє безвідрадне життя.
Налиті вагою цілоденної праці і спокійною радістю, запалюють цигарки і мовчки йдуть в село. Натомлені, спітнілі коні, чуючи домівку, веселіше помахують хвостами і самі беруть риссю по неширокій 'польовій дорозі, до якої, темніючи на вітрах, підбігає широке плесо гуртової праці.
— Чого задумався, Грицю? — тихо питає Іван Тимофійович, і в його голосі нема тої байдужості, з якою ми часто кидаємо перші слова. Він, певне, помічає, що нелегко хлопцю на душі, але не надокучає зайвими балачками і не сторониться свого невдалого зятя. — Тобі худоби треба буде чи город зорати, чи дров привезти?
— Треба буде, Іване Тимофійовичу, — і в задумі, принесеній осінньою вечориною, знов починає ворушитися той самий неспокій.
Попрощавшись, він темними шелехливими городами йде додому, різкіше відчуваючи приплив самотності і невдоволення. І сам не помічає, як підходить до хати Дмитра Горицвіта, довго й нерішуче стоїть недалеко від шляху, вдивляючись у невелике вікно, налите жовтим, неярким світлом. Він знає, що Дмитро тепер на терзборах і після вагання вирішує провідати Югину. Пригинаючись, легко переступає перелаз. З вікна видно, як Югина в хаті січе капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-під хустки, і знов узялася за ніж.