«Таким і я колись метким був», — Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка.
Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому він бачив не тільки недавній відгук своєї молодості, а й нову добру силу, своїх вірних товаришів і стрімкий ріст своєї Батьківщини.
— Коли б скинути із моїх плечей десяток років, — часто хвалився Василині, — ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчуків та Даньків натщесерце до метеликів у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.
— Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а «бульбу» напевне і в театрі так не затанцюють, як ти зі своїми артистками, — сміялась дружина. — Тільки, прошу тебе, не грай у «Суєті» — всіх позаморював реготом. Та ще як додаси своє…
— Співавторство, значить.
— Теж мені співавторство. То замість «в гурті» — «в бригаді» скаже…
— І ніхто на свого бригадира не обидився, тільки ти одна така причепа… Де мої очі були, коли на тобі женився? Ніяк не второпаю… А правда ж — «бульба» здорово у нас виходить?
— Вже й тебе успіли Бульбою прозвати…
За крутим вигибом стало темніше; тут тіні падали прямо на шлях, і вітрець роздмухував у їхніх нерівних вічках тремтливі блідосині вогники.
Ось на невеликому, напнутому як лук, місткові, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дівоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвінку дорогу. І ясно стрепенулася пісня, широка, задушевна, як сама юність. Здалось: і дерева, і сніги зазвучали, налилися живими звуками і струмками прозорого вітру і красою вечорового сяйва.
«Надія… — хвилюючись, зупинився Леонід і для чогось скинув шапку. — Надійка!» — І він, забуваючи за все, кинувся веред.
Пісня і дівоча постать наближалися до нього, наближалися великі неостуджені зорі і широкий принадний світ, по хвилях якого, розбризкуючи золоті краплини, плюскотів лукавий розгонистий місяць.
Нічого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добігає до дівчини.
— Надійко!
— Льоню!.. — в радісному переляці обертається дівчина, зметнувши важкими темними косами.
Дужі руки несподівано підхопили її, і вона зразу ж опинилася на міцному парубочому плечі.
— Ой, Льоню! — скрикнула, а потім розсміялась.
— І чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички інститутські? — строгим баском забуркотів Леонід. — Ану злазь мені зараз, — різко гойднувся.
— Ой, Льоню! — І дівчина ще міцніше обвилась руками навкруг парубочої шиї. Леонід обережно поставив її на сніг, усміхнувся.
— Здрастуй, Надійко. Вреднюча моя.
— Здрастуй, Льоню. Радість моя.
Її чорні вії двома крильцями війнули вгору, і великі, щасливі, із вогким блиском очі так дивилися на хлопця, як тільки молодість уміє. На щоках двома втиснутими зернятками тремтіли невеличкі ямки.
— Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцію? Я б тебе, як сонце, зустрічав би.
— Саме наші колгоспники були в місті.
— От жаль… Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?
— Пам'ятаю, Льоню. Тоді така заметіль, така заметіль крутила День як ніч став. Ніколи не думала, що доїдеш.
— Це я б не доїхав? Та ще за тобою?
— Ой, хвалько. Ти тоді валянці такі привіз, що я з головою в них пірнула.
— Путящі валянці — батька мого. Пам'ятаєш, як ми зі станції повертались?
— Швидше вітру летіла. А пам'ятаєш, як наші санчата перекинулись біля дубини?
— Перекинулись, кажеш? Ні, щось не пригадую такого.
— Пригадуєш, пригадуєш. Тільки признаватись не хочеш. Знаю тебе.
— І охота згадувати про таке, чого й не було… Надійко, а мені аж не віриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся… Похуділа ніби трохи на студентських харчах, витягнулася і ще кращою стала. — Пригорнув дівчину, поцілував у вуста, щоки і пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнасті ниточки паморозі.
— Як я скучилась, Льоню, за тобою, — тихо промовила, і очі її стали сумнішими, а на щоках затремтіли рум'янці.
— І я, Надійко. А ці дні як не свій ходив. Навіть до телефоністок почав піддобрюватися, цукерки і горіхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не твоєму батькові, а мені сердечне комюніке передали. Бо з твоїм старим ми знову погарикались. Боюсь, що він такого зятя і на поріг не пустить.
— А за що ж ви?
— За електростанцію, Надійко. Твій батько таким скупим став… Ми насілися, щоб на острівку електростанцію побудувати, а твій, заощаджуючи копійчину, понадіявся на івчанців. Мовляв, вони збудують і нам ток піде. Ну, івчанці збудували електростанцію, але малопотужну. От ми й напали на твого.