Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навіть і не здоровкається тепер.
— Нічого, Льоню. Пересердиться і почне станцію будувати. Я його знаю… Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лінуєшся? От я візьмусь за тебе.
— Приїхав контроль на мою голову.
— Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кінець залишаєш?
— Не полюбляю її, — зітхнув.
— А без математики не бути тобі командиром.
— Ні, я її таки вгризу… Вже намічається перелом.
— Довго він у тебе намічається.
— Ех, Надійко, аби це ти мені алгебру викладала, — і аж примружився від уявного щастя.
— Тоді навчив би ти?
— Очей би не зводив…
— З алгебри чи з учительки?
— 3 обох, з обох… Ой, Надійко, мені ще треба збігати до своїх комсомолят. Я швидко-швидко. І тоді підемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш, як ми в минулому році ходили? Тоді така сама місячна ніч була. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Там тепер уже день і ніч електростанція рокоче, не дає воді заснути. А над нею червона зоря сяє. Побачиш її — і аж далечінь розступиться перед тобою, і зорі Кремля засіяють тобі. Знаєш, як у Лєрмонтова: «И звезда с звездою говорит».
— Як серце із серцем. Правда? — притулилася до плеча милого, а той огорнув її надійними руками. — Біля зарогу електростанція?
— Еге ж. Там, де ми колись під човном від дощу ховались. Пам'ятаєш?
— А потім, як повертались, наш човен на бистрі перекинувся, і ми на березі сушились біля багаття. Пам'ятаєш?
— Ні. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побіжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене.
— Льоню, а чого тобі так спішно треба? Це так ти скучив за мною? — удавано нахмурила обличчя і гордовито відхилилась од хлопця.
— Діло є. Завтра вдосвіта ми траву коситимемо на лузі. Наш бригадир таке надумався… Хороше це діло, Надійко. Живе, — навіть не помітив розгніваного виду дівчини.
— Зимою косити!? І я з вами піду. Громадитиму! — зразу забула, що хотіла розсердитись на Леоніда.
— З дороги відпочила б.
— Устигну. Соромно від своїх комсомольців відставати. Там їх певне всіх і побачу?
— Усіх. Я тебе на ранній зорі розбуджу, як колись у жнива.
— Сама встану.
— Сама? Ну, для чого тобі в чоловіка хліб відбивати? Я з тобою хочу разом піти.
— Тоді приходь. Не забув, у яке вікно стукати?
— Хіба таке забудеш? До кінця віку не забуду.
— А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив?
— В косовицю?
— В косовицю.
— Ні, щось такого не пригадую, — і обоє весело розсміялись.
— Так разом завтра підемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? — Ясно і щасливо поглянула на хлопця.
— Де б не були, ми завжди разом. — І Леонід знову пригорнув дівчину. Потім узялись за руки і, гублячи дзвінкі разки сміху, побігли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрічався на шляху, вони опускали руки, а потім знову міцно і надійно сплітали їх. Раптом Леонід зупинився.
— Надіє, здається, мій старий іде. Ну да, він. І треба йому саме в такий час на шляху з'явитися.
— Ой, Льоню, біжимо назад, — поблідла дівчина.
— А може підемо назустріч? Треба ж колись і батькам про нашу любов сказати.
— Льоню, я соромлюсь. Побігли…
— Ні, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга і заскочу до Карпців.
Хлопець швидко зник за хатами, а дівчина нерішуче пішла шляхом, на якому самотньо чорніла чоловіча постать, переганяючи поперед себе довгу тінь.
Порівнявшись із дівчиною, Полікарп радісно привітався.
— Надійко! Приїхала! На канікули, значить?
— Приїхала, — відповіла тихо.
— Хто ж тебе привіз?
— Григорій Шевчик. Він був у контрольно-насінневій лабораторії.
— Григорій Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонідові дихати не дам. Проворонив тебе… Не бачила його?
— Ні… — Дівчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити ні слова, ні подивитися у вічі Полікарпові.
— Ну, чого так спаленіла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся від старших. Думаєте, наче ми нічого й не знаємо, нічого не бачимо. Моя стара — вона оце тільки почула, що ти приїхала — так і сказала: «Побачиш Надійку, перекажи, щоб у гості зайшла. Бо той шибеник — Льонька, значить, — і досі криється з усім од нас… Тільки ти, Надійко, за чуба його таскай, щоб він скоріше у військову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо він як почне оце вичитувати «а» плюс «б», то і я догадуюсь — ні «а» ні «б» він і досі не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всі другі науки, вчителі кажуть, толком знає… Ну, чого ти, Надійко?